Криниця

Сторінку підготував
Василь ПІДДУБНЯК.

Українка на всі часи

_{25 лютого виповнилося 150 років од дня народження Лесі Українки, геній якої належить усьому людству}

Володимир БУРБАН.

ВАЖКО уявити собі Україну без Лесі Українки. Без її неповторного поетичного світу, сповненого сонця й борінь, вагань і віри — «Соntra spem spero!» («Без надії сподіваюсь!»).

Якщо вдатися до астрології, то Лариса Петрівна Косач народилася в один рік із Теодором Драйзером, Генріхом Манном, Марселем Прустом, Леонідом Андреєвим, Василем Стефаником, Агатангелом Кримським, позначеними неординарним талантом. Однак Леся була ще й жінкою, геніальність якої не має аналогів серед жінок жодного народу світу. Чи завжди ми усвідомлюємо це?  І творила вона за обставин особливих. Згадаймо ще раз слова Івана Франка: «Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї слабосилої, хорої дівчини... Мимоволі думаєш, що ся хора, слабосила дівчина — трохи не одинокий мужчина на всю новочасну соборну Україну».

Лихо спіткало її на дев’ятому році життя, коли мала Леся взимку провалилася у крижану воду. Почався туберкульоз, що спочатку вразив кістки руки й ноги, а потім перекинувся на нирки та легені. 30 років неугавного несосвітенного болю! Климентій Квітка, чоловік, писав, що Леся боялася не смерті, а упадку розумової енергії. Казала: «Треба писати, поки ще пишеться, а то не вспію всього за той час, коли розумова енергія не висякла». Є у неї твори сумні й печальні, але переважають сонячні, життєствердні: «Так! Я буду крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись, Буду жити! Геть думки сумні!».

Природа й батьки щедро обдарували Лесю талантами. Вона віртуозно грала на піаніно, їй пророкували блискучу музичну кар’єру. Писала у листі до свого дядька М. Драгоманова: «Мені часом здається, що з мене вийшов би далеко кращий музикант, ніж поет, та тільки біда, що «натура утяла мені кепський жарт». Навчалась у школі відомого художника М. І. Мурашка, навіть написала олійними фарбами кілька оригінальних картин, але та хвороба перейшла дорогу.

Любила співати. З її вуст записано цілу низку обрядових, танцювальних та жартівливих пісень, а голос, слава Богу, зберігся у записі на фонограф.

Мала винятковий хист до мов, які вивчала самотужки. Володіла французькою, німецькою, англійською, польською, грецькою, латинською, болгарською, італійською, іспанською, грузинською. Якось на спір за кілька хвилин написала експромтом блискучу поетичну мініатюру російською — «Когда цветёт никотиана». Перекладала російською твори І. Франка, інших українських авторів.

І працювала, працювала — творча спадщина Лесі Українки вмістилась у 14 томах ювілейного видання, ще три томи зайняло листування. Сама собі дивувалася, що хвороба ніби спонукає до роботи: «В теплі та в добрі, хоч мене на кілочок повісьте, нічого не хочеться робити, і якщо й роблю, то тільки з «патріотичного обов’язку». Хтіла б знати, чи більше є таких людей, як я?». Мабуть, нема...

На прикладі Лесі Українки можна переконатись у надзвичайній силі самоосвіти. Перечитала сотні томів, наполегливо штудіюючи літературу з історії, філософії, культури. Вражає її обізнаність з археологією, архітектурою, музичним образотворчим мистецтвом.

Серед її зацікавлень «Капітал», «Маніфест комуністичної партії». Навіть перекладено дещо з Маркса. Але марксизм сприйняла з осторогою: «Ні, се novum evanqelium усе-таки потребує більше безпосередньої віри, ніж у мене єсть».

У неї було інтелектуальне оточення. Хтозна, як би склалася творча біографія Лесі Українки, якби не родинне матеріальне благополуччя, турбота батьків. Її мати, відома під літературним псевдонімом Олена Пчілка, була зі своєю многостраждальною донькою з перших і до останніх днів. У листі до Ольги Кобилянської писала: «Яка була та остання ніч, коли моя менша дочка пішла стрічати старшу сестру на двірці в Сурамі, а я зосталась з мужем Лесиним при тому смертному одрі, я не буду говорити... Вона спала якимсь тяжким сном, потім прокинулась, все-таки майже свідома ждала сестру, аж ось їй забракло повітря, і так раптово хапаючи його, охолола вона в наших руках. Сестра застала її вже не живою...». Сталося це 1 серпня 1913 року в м. Сурамі, в Грузії. Мати пережила дочку на 17 років.

У своєму житті Леся пізнала велике земне кохання. Її любим другом був білорус Сергій Мержинський, журналіст, активний діяч соціал-демократичного руху. Як і Леся, він хворів на туберкульоз. Кілька разів відвідувала його в Мінську, доглядала, розраджувала. Він помер у неї на руках. Тієї чорної ночі біля ліжка коханого Леся написала драматичну поему «Одержима»...

Драматичний жанр узагалі був для Лесі Українки найулюбленішим, хоча й найважчим. Світової слави «Лісова пісня» стала, за словами Максима Рильського, її «діамантовим вінцем». У цьому неймовірного чару шедеврі все — як із чистого золота. Частіше припадаймо до цього живлющого джерела!

Творчий діапазон Лесі Українки охоплює і «малу прозу», і публіцистику, і художні переклади, і твори для дітей (казка «Біда навчить» стала хрестоматійною). А для своєї молодшої сестри написала навіть... підручник з історії східних народів, на яких «ярмо накладала не раптом, а дуже помалу, обережно, от хоч би як у нас на Україні».

Тема неволі і національного визволення — провідна у творчості Лесі Українки. Звертаючись до рідного краю, писала:

Україно моя! Сам Бог поставив

Супроти тебе силу невблаганну

Сліпої долі. Оточив тебе

Народами, що, мов леви в пустині,

Рикали, прагнучи твоєї крови...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Чи довго ще, о Господи, чи довго

Ми будемо блукати і шукати

Рідного краю на своїй землі?..

Творчість і саму особистість Лесі Українки називають явищем національним. І водночас світовим. Чим далі у глиб історії, тим глобальніше прозирає геніальна особистість Лесі Українки. Полум’яна співачка досвітніх огнів — українка на всі часи. І минулі, і прийдешні.