• Сільські будні

Овеча арифметика

Віталій НАЗАРЕНКО.

Чернігівська область.

Фото автора.

Олександр Лудін зі Стахорщини, що в Новгород-Сіверському районі, тримає три з половиною десятки овець. А ще чотири корови, коня, свиней та птицю. Щодень із ранньої зорі й до пізнього вечора чоловік крутиться по хазяйству, мов білка в колесі. Інакше на селі не вижити. Олександр каже, що вівця — його улюблена тварина, утримувати яку значно простіше і вигідніше, ніж тих же свиней.

_{Романівські — плодючі, мериноси — важкі}

ПЕРШІ вівці в господарстві Олександра Лудіна з’явилися десять років тому, відтоді чоловік і на думці не має їх виводити. Його сім’я мешкає на краю села, тож із випасом для кудлатих проблем нема. Нині в отарі тридцять п’ять голів. «На весну, — каже Олександр, — буде більше, бо вівці окотяться».

Отара, до речі, змішана. Її основу становлять дві поширені давні породи — романівська і меринос. Першій уже понад дві сотні років. За своїм екстер’єром романівські вівці є компактними тваринами. Вони середнього розміру, з дещо опуклим профілем, рухливими вухами та великими очима. Мають досить м’язисту шию середньої довжини, пряму та міцну спину, короткий хвіст, а також глибокі й широкі груди.

Перевага цієї породи полягає в тому, що тварини легко пристосовуються до будь-якого клімату і витривалі. До того ж романівські вівці не потребують спеціального догляду і великих затрат. А ще вони «багатодітні». «Ці вівці виправдано вважаються найплодючішими у світі, — стверджує сіверянин. — Так, за один окіт вівця зазвичай приводить двоє ягнят. Вони плодяться незалежно від пори року. Ось якраз народились молоді ягнятка», — виносить, щоб показати, із хліва новоприбуле потомство господар.

Мериноси — це порода, яку вивели в Іспанії 800 років тому, чи не найдавніша у світі. Ці вівці мають прекрасне руно, воно тонке і приємне на дотик. Колір вовни піщаний, білий. Вага барана — 95-130 кілограмів, вівцематок — 45-55 кг.

_{Кому потрібна та вовна?}

МЕРИНОС цінний серед інших представників овець саме своєю унікальною вовною, високоякісною і ніжною. У порівнянні з людським волоссям вона в кілька разів тонша, але настільки ж і міцніша. Втім, отримання прибутку від неї — це не про Україну.

— Овець тримаю на м’ясо, а вовна нікому не потрібна… — зітхає Олександр Лудін. — Та й із реалізацією м’яса останнім часом сутужно. До пандемії возив тушки на базар у Шостку (Сумська область. — Авт.), а у карантин продавати стало важко.

Хоч як шкода, але Олександр змушений здавати дбайливо вирощених тварин переважно оптовикам. Ціна живою вагою — 40 гривень за кілограм, туша — 80. Та навіть за таких невисоких цін утримувати овець вигідніше за свиней. «У 5-6 місяців вівця вже придатна до забою. Її середня вага становить 30 кілограмів, — пояснює вівчар. — Свиню ж треба вирощувати рік, і за цей рік вона з’їсть чимало зерна, яке треба купити. Вівця ж невибаглива до кормів: випустив і вона собі пасеться».

Тож арифметика, як бачите, досить проста: за пів року з одного приплоду романівської породи можна одержати понад 2 тисячі гривень, значно заощадивши на годівлі та утриманні.

Окрім м’яса, з вівці цінний лій. «Ми робимо з нього ліки від кашлю, а також натираємося ним, коли хворіємо», — пояснює способи застосування овечого жиру сіверянин.

_{Триматись і не здаватись!}

ДОЛЯ Стахорщини, як і більшості сусідніх сіл, на жаль, не надто райдужна. Село трималося до останнього, поки на родючі поліські землі не при­йшли великі землевласники. Якихось два-три роки тому тут іще була ферма.

— З’явилися полтавські землевласники, наобіцяли, що буде робота, що відродять тваринництво, а як отримали землю, то худобу вивезли, ферми розвалили, людей залишили без шматка хліба, — бідкається селянин. — Своїм у селі роботи катма: пригнали великі трактори, обробили і поїхали, а ти тут виживай як хочеш.

— Чому ж не забираєте паї? — запитую в Олександра.

— Обробляти їх самому невигідно. Нічим, — відповідає чоловік. — Засоби виробництва, які були в колгоспі, порізали на брухт, а купити щось, хоча б і стареньке, — потрібні чималі кошти.

Отак і живуть працьовиті та горді сіверяни: є в них і повноводні ріки, і дрімучі ліси, і родючі чорноземи, та, очевидно, нема майбутнього. Повірили у солодкі обіцянки агрохолдингів, а реалії сьогодення виявилися сумнішими, ніж здавалось. Утім, поки є такі, як Олександр Лудін, віра у відродження поліського села не згасає. Адже у цих умовах головне не опускати рук — бодай не заради себе, а заради дітей.