• Прошу слова!

Без інструкцій не обійтись

Михайло ГЕРШКОВИЧ.

м. Балта

Одеської області.

Упродовж минулого року (та й раніше) у друкованих, а також інших ЗМІ точилось чимало дебатів щодо положень «Закону про забезпечення функціонування української мови як державної». Висловлювалося чимало нарікань, думок, пропозицій. Були й побоювання щодо втілення тих чи інших положень закону в життя, у практику, йшлося і про нежиттєвість його. На мою думку, це просто вияв сформованої та усталеної ще за совітів консервативності жителів України, звички до панування, особливо в містах, російської мови, вираження тогочасних підходів до мовної культури.

БЕЗУМОВНО, прийняття Закону про мову було вкрай необхідним, до того ж доволі запізнілим, що тепер визнає чи не більшість громадян. Це, наприклад, нині наочно підтвердило запроваджене офіційно положення про функціонування української мови у сферах обслуговування. І це доцільно було зробити ще у перші роки незалежності України. Поряд з тим зауважу: впровадження української як державної мови в усіх органах влади хоч і сталося набагато раніше, на практиці (принаймні на районному та обласному рівнях) не змінило докорінно ситуації, бо у них часто можна почути російську мову, навіть у Верховній Раді, а також по телебаченню. То що можна вимагати на низових рівнях?

Чи не найбільше це стосується керівників різного рангу підприємств, господарств, усіляких установ, закладів та організацій. Гадаю, так відбувається, тому що величезна більшість керівників навіть не читали закону про мову, в крайньому разі — трохи пробігли очима в Інтернеті, а надрукованого у книжці й не бачили. Спробуйте знайти таку книжечку в якійсь книгарні або в районній бібліотеці — марно шукати. А я вважаю, брошура з текстом Закону про мову повинна бути на столі в кожного керівника, як і виробничі (галузеві і т. п.) законодавчі акти та інструкції.

До речі, у радянський час міністерства та інші керівні органи буквально завалювали підпорядковані підприємства й організації всілякими інструкціями. Тепер, здається, такої форми «опіки» стало значно менше. Однак у той час, коли керівники не обтяжують себе вивченням актуальних законів хоча б в основних положеннях, на мій погляд, цілком виправдано й доцільно застосовувати інструкції, в яких викладалися б конкретні вимоги документа, важливі й прийнятні саме для конкретного колективу та його керівника.

З огляду на величезну (навіть не осягнути) кількість та обсяг обов’язків, покладених на Уповноваженого із захисту української мови (про це окрема розмова), видається, що великими помічниками йому в забезпеченні функціонування і захисту української мови мали б стати керівники міністерств, відомств, департаментів та інших головкомів, яких загалом налічуються сотні. Саме вони, як на мене, повинні розробити короткі конкретні інструкції (галузеві та внутрігалузеві, спеціальні) стосовно забезпечення функціонування української мови у колективах (починаючи від ланок, бригад, цехів, відділень, відділів, лабораторій, дільниць тощо). А ще до кожного примірника інструкції для кожного підрозділу доречно додати (й вивісити на видному місці) спеціалізований термінологічний словник, можливо, російсько-український, з переліком найбільш поширених і вживаних термінів (скажімо, для слюсарів: тиски — лещата, плоскогубцы — обценьки, напильник — терпуг і т. п.). Адже в діловому і робочому спілкуванні важливе грамотне користування мовою. І дуже часто саме в цих царинах ми зустрічаємося з неабиякою безграмотністю, не кажучи вже про «общеніє» суржиком.

Недостатньо вказати, що всі документи (відповідно до закону) виконуються (заповнюються) державною — українською мовою, а важливо їх перелічити, наприклад: заяви, акти, протоколи, угоди, контракти, звіти, пояснювальні записки, переліки, списки, графіки, діаграми, таблиці, плакати, шляхові листи, квитанції, накладні, розписки, креслення, бухгалтерські форми, оголошення, об’яви, квитки, доручення тощо. Що стосується освітніх закладів, то в інструкції важливо не просто згадати, що всі заняття проводяться державною — українською мовою, а й конкретно вказати форми занять (уроки, лекції, бесіди, колоквіуми, диспути, практичні, лабораторні, семінари тощо), так само потрібно уточнювати щодо виконання або оформлення всіх робіт українською мовою (самостійні, домашні, контрольні, звітні, тестові, лабораторні, практичні, творчі, проєктні, курсові, дипломні та ін.). Проте нині ще часто можна спостерігати порушення згаданих вимог не тільки на підприємствах чи в організаціях, а й в освітніх та культурних закладах.

Хочу також зауважити, що в більшості різних позашкільних, спортивних, культурних закладах — у гуртках, творчих колективах, студіях, секціях тощо часто використовується не українська мова, а російська, зокрема й спеціальна термінологія, причому не тільки вихованцями, а й викладачами та тренерами, наставниками. Особливо це стосується приватних формувань.

З мого погляду, аби якомога ширше й глибше забезпечувалося функціонування української мови, у суспільстві належить створювати в будь-якому осередку таку атмосферу, щоб кожна людина була оточена українською мовою, коли мова панувала б у транспорті, в робочому та учнівському (студентському) колективах, у чиновницьких кабінетах, у сферах обслуговування. Це все разом формувало б українську обстановку й у побуті, активно сприяло б формуванню українського мислення в громадян, передусім у тих, хто розуміє мову, але думає російською. Адже це так важливо для подальшого розвитку нашого суспільства.

Додам дещо про вплив телебачення на поширення функціонування української мови. Надзвичайно неприємно, скажімо, коли відомий телеведучий вперто розмовляє російською і не переходить на державну навіть тоді, коли під час передачі з ним заговорять українською. Що вже казати про виступи «Кварталу-95», де лунає стільки жахливого суржику, а виступ «тамбовского волка» просто шокує: який може бути образ «тамбовского волка» в Україні, та ще й російською мовою?

Виступи цих «вовкотрубів» — яскраве свідчення їхнього зневажливого ставлення до українців, до нашої мови. Так само, як і «кварталівські» телефільми.

За таких умов важко говорити про мовну культуру. Наведу ще один прикрий факт до теми. Більшості глядачів до вподоби телешоу «Голос країни», однак кривдно те, що на ньому лунають здебільшого зарубіжні пісні, а тренери часто збиваються на російську мову. Очевидно, до співаків-претендентів недостатні вимоги стосовно мовної культури.

На початку своїх роздумів щодо функціонування української мови в Україні я зауважив, що на мовного омбудсмена законом покладено занадто багато обов’язків. Відповідальність величезна, однак він, призначений Кабміном, навіть не має статусу державного службовця. Це ганебно! В нього обмежений штат секретаріату. А як можна забезпечити контроль за функціонуванням української мови в регіонах, а не тільки у великих містах (тоді як лише сільських районів у країні 490!) із невеличким штатом. Звичайно, хтось скаже, мовляв, ще є Комісія з державних стандартів української мови, є Міністерство освіти і науки, Академія наук. Однак, вибачте, Міносвіти не сповна справляється навіть із випуском підручників та посібників з української мови. В той час як із метою поширення і поглиблення використання української мови всі навчальні заклади (і не тільки навчальні) та великі трудові колективи, громадські організації і адміністративні органи вкрай потребують різних словників і термінологічних довідників (зокрема галузевих, тематичних, спеціальних). Отут хай би задумались керівники галузевих міністерств і відомств. А Уповноважений із захисту мови в цьому не допоможе. Я підтримую і ту думку, що заради ефективного забезпечення функціонування української мови як державної, для втілення в життя однойменного закону необхідно створити в країні спеціальний підрозділ — Міністерство української мови. Й це не жарт. Бо роботи для нього за передбаченим законом обсягом вистачить на роки й роки.

А поки що працівникам Кабміну, керівникам міністерств та різних відомств варто подумати й подбати про впровадження згаданого типу інструкцій. Бо і в наш час без інструкцій не обійтись.