• Наше військо

Окопна правда

Леонід ЛОГВИНЕНКО.

Після закінчення контракту Олександр Сірков повернувся додому, в Кропивницький, на радість родині. Особливо тішилась донька Ангеліна, яка попервах навіть до супермаркету його самого не відпускала.

_{Позивний «Казах»}

— ДОНЮ, а чи відпустиш ти мене знову до армії? — якось запитав батько дитину.

— Ні, татку,— обхопила руками мала його шию,— досить уже, я так скучала за тобою, поки тебе не було.

Коли Олександр ішов добровольцем на війну, дружина була категорично проти, родичі теж умовляли передумати. Однак він наполіг на своєму рішенні, бо хтось же, казав, має захищати Україну.

Спершу служив у добровольчому батальйоні Національної гвардії, який розташовувавсь у містечку Щастя. Одного дня командир відпустив його до магазину по цигарки. Коли Олександр повертався на позиції, то здибався з давнім товаришем. Обнялися, порозмовляли хвилин десять. А потім вирішили випити кави. Як тільки відійшли на кількадесят метрів, міна 120-го калібру вдарила точнісінько в те місце, де вони стояли. Тоді, дякуючи Богові і янголові-охоронцю, його тільки легко контузило.

Згодом чоловік перевівся до третього полку спецназу, який базувався в Кропивницькому. Там він, до речі, й позивний свій отримав. Комполку любив давати позивні, виходячи з того, хто де на світ з’явився. Олександр Сірков народився в Казахстані, де служив його батько, то й позивний у нього «Казах».

_{Тихо пішов}

ПРО спецназ, на основі якого постали сили спецоперацій, «Казах» розповідати не хоче. «Тихо прийшов, тихо пішов»,— як у пісні співається. Там язикатих не люблять і облич своїх не афішують. Зізнався тільки, чого тоді найбільше боявся, — це почути по радіо в ефірі від наших код «евакуація». Це означало, що група десь у сірій зоні потрапила в засідку, в них або «300» або навіть «200». Тоді у підрозділі все починає працювати на те, аби витягти своїх із біди, — живих, поранених і мертвих.

А не так, як було у Шумах біля Зайцевого з морським піхотинцем Ярославом Журавлем, котрий помирав під запевнення Президента про те, що у нього все під контролем. Тепер же, коли все трішки призабулося, начальник Генштабу Хомчак розводиться перед журналістами, нібито полеглі самі винні у своїй загибелі. Скидається на те, що генерал відбілює свого Головнокомандувача... Справді, нова влада, нові віяння.

Із сил спецоперацій, де «Казах» прослужив два з половиною роки, він звільнятися не хотів. Просто так сімейні обставини склалися, що «дембельнувся» після закінчення контракту. Прожив він тоді мирним життям аж сім місяців — доти, доки не зателефонували йому з військкомату: мовляв, піхоті бракує досвідчених бійців, то чи не підпише він нового контракту. І він підписав. Провоював «Казах» у піхотному батальйоні менше року. Проте саме ця війна йому досі сниться в мирному житті.

_{Піхота як піхота}

ЗДАЄТЬСЯ, чому там снитись: окопи, бліндажі, траншеї… А в них майже кротяче життя — у норах, у багнюці, на яку перетворюється глевкий чорнозем після дощів. До найближчого села дибати й дибати.

А бувало, якраз перед тим як він звільнився з війська, взагалі видавали літрів по 30 бензину на «Урал». Цього вистачить завести вантажівку і, можливо, доїхати до штабу батальйону, а на зворотний шлях пального вже катма. Отож не дивно, що частенько харчі доставляють сюди із запізненням, а воду хоч і привозять у пляшках, але її замало — півтора літра на брата за невідомо ким визначеними нормами. Щоб умитися чи щось випрати — на це є дощ і топлений сніг.

«Молодняк», який смаленого вовка не бачив, опинившись у цьому Богом забутому «раю», впадає у депресію. Особливо ті, що прийшли в армію виключно по заробіток. Вони думали, що житимуть в американських модульних містечках, які показують у фільмах… І не замислювалися молоді бійці про те, що тоді, коли він пішов на війну добровольцем, навіть вдягтися та взутися практично не було у що. А тепер ось і зброя нова з’явилася, і харчі набагато кращі. Та й банька на кожному ВОПі.

_{Військова родина}

СНИТЬСЯ йому часто іще живий та усміхнений Вася Муха, який показує міни і розповідає, котра з них яка. Оця пласка, зелена, може, і не вб’є, але відірве ступню, а ця міна-циліндр, прозвана «чорною вдовою», спрацьовує моментально й викошує все живе в радіусі кількадесят метрів. «Міна-павутина» — російське ноу-хау: як би ти її не кинув, вона стає на «ноги» й розкидає врізнобіч нитки-павутини. Хто зачепить хоч одну, то вже, вважай, мертвий.

Вася мав особливий нюх на міни. Перед тим як довбати землю ломом чи киркою, все довкола перевіряли сапери, але після них Вася щось неодмінно знаходив. Казав, що йому циганка наворожила довге життя, що він заговорений-зачарований… Старший по їхньому взводному опорному пункті молодший сержант Муха не підірвався на міні, його вбила кулеметна куля: пробила смартфон, що лежав у кишені навпроти серця. Спершу снайпер поранив їхнього командира, а потім під перехресний вогонь потрапив Василь, який кинувся виручати побратима. Сталося це за дев’ять днів до закінчення його контракту.

Згодом понаїхало комісій, щоб знайти винного. Всі тоді дуже переживали за командира — молодшого лейтенанта з позивним «Краз». Є такі офіцери, що на позиції їздять, аби лише сфотографуватися й потім нахвалятися, що й вони ось брали участь у війні, а «Краз» був хлопцям за рідного батька: воював з ними, спав, їв з одного казанка, переживав за кожного… «Краза» відсторонили од виконання обов’язків, але згодом розібралися, що сталося. Васю Муху посмертно нагородили орденом «За мужність».

Таких офіцерів, як «Краз», «Казах», може перелічити на пальцях однієї руки: «Дозор», «Студент», «Марс», «Вовк». У бою вони командували не по рації зі штабу, а в траншеї під кулями. «Дозор» — той узагалі був на війні з самого початку. Ніколи не ховався за спинами хлопців, які рили окопи за 150-200 метрів од ворога. «Дозора» дуже поважали, робили все відразу, і тільки так, як він наказав або попросив.

Там, на ВОПі, вони були родиною, братами… «Казаха» тягне в ту родину. От лише обіцянка доньці Ангеліні втримує його від того, щоб податися знову на війну.

На фото автора: Олександр Сірков («Казах»).