Наша пошта

Непідйомна комуналка

НА бабусине прохання зайшов у магазин купити кісток для її дворового сторожа Дружка. Мимоволі згадав «рятівну» пораду від одного зі «слуг народу»: якщо не вистачає коштів на оплату комірного, то треба... продати собаку. А чим торгувати цієї зими, щоб заплатити за комунальні послуги, вартість яких зросла настільки, що змусила тисячі людей по всій Україні вийти на акції протесту? Та й ціни в магазині, окинув я оком вітрини, — скажені. Вартість найдешевших товарів у м’ясному відділі — курячих лап і голів — зросла у півтора разу. А ціна газу взагалі не підйомна для пересічних українців. Для того, щоб гріти протягом місяця стареньку хату, треба заплатити майже п’ять тисяч гривень. Тут не тільки собаку продаси, а й душу.

Олексій ПОЛИВ’ЯНИЙ.

м. Миргород

Полтавської області.

Ціни на теплоносії зашкалюють. Платити нічим, а можновладці грозяться відбирати житло за борги. Я цього дуже боюся. Заощаджую газ як тільки можу. Ходжу в хаті у валянках, теплих штанях, куртці, а як лягаю спати, то вкриваюсь двома ковдрами. І то напалила на 1800 гривень. А коли заплачу за світло і воду, то й пенсії катма. Нинішні часи перенесли мене спогадами у сорокові-п’ятдесяті роки минулого століття. Тоді теж селян додушували різними податками. Вимагали 150 штук яєць, 30 кг м’яса, 150 л молока. Моя тітка Уляна Карнаух не здала (в неї було семеро малих дітей), то її посадили на два роки до в’язниці. І дітей не пожаліли. Тоді в народі казали: «Спасибі Малєнкову, що дав держать козу й корову. А Сталіну легко лежать, що не дав і кози держать». Ось ми до тих часів повернулися. Доведеться мені козу продати, щоб заплатити за газ. Тільки хто її купить? Навколо такі ж самі, як я, бідні пенсіонери.

Ганна ПОЗНЯКОВА.

смт Казанка

Миколаївської області.