Наша пошта

Необрізані крила

Олександр БАСАНЕЦЬ.

с. Бузівка

Магдалинівського району

Дніпропетровської області.

ВІН любив слухати голос коси, коли гостре лезо врізалось у росяні стебла й вкладало за собою дугасті покоси. Трава була густа, і чоловік не бачив, що в ній робиться, а відчував лише холодну росу, в якій намокли старі стоптані сандалі й підкочені холоші. Раптом Володька почув, як щось сіре зашурхотіло, кинув косу й нагнувся. В гущавині угледів гніздо, а там силкуються подати голос каченята. Ворушаться й із кубельця хочуть вибратись. А матінка ж їхня де? Три пташині стежечки тягнуться до малечі, але важкі краплі не струшені. Мабуть, загинула годувальниця.

Й Володька повкидав хутенько тепленькі тільця в торбину для харчів. Зібрався і мерщій додому. Ото дівчатка радітимуть! І справді: й старша Софійка, піддівка вже, брови вищипує, й Поліна, та на все ще широко розплющеними очима дивиться, руками заплескали. Загорожу з рясних штахеток, що на розпал призначалися, змайстрували. Щоправда, Софійка поплакала трохи в куточку, бо молотком по нафарбованому нігтикові цюкнула. Тепер їм утіха. В ночви воду підливають, дерть розмішують у казанку, із сіна кубла мостять.

Однак каченята їм не дуже раді: то в куток заб’ються, то розкрякаються хтозна-чого… А коли Софійці погладити одне забажалось, то каченя так дзьобнуло, що довго те місце свербіло. А як господарів не видно, сміливішими стають пташата: зазирають у шпаринки, намагаються хоч трохи підлетіти, та тільки падають і галас зчиняють.

Неньці доньки допомагали й хату чепурити, й на стіл страву подавати, однак на загорожу частенько позирали. А найбільше сміялися, коли їхні підопічні зчиняли бучу. Батько якось помітив ту колотнечу й пообіцяв небавом крила підрізати. «А їм не буде боляче?» — запитали доні в один голос. «Неприємна процедура, проте посмирнішають», — одказав тато. А дочки просили: «Хай ще підростуть!»

Каченята у пір’я вбрались. Одного разу, коли жовтогаряче сонце вмощувалося на ніч за Рящанською горою, сполошена матуся покликала донечок (вони тоді в дерев’яній діжечці ноги мили) й замахала рукою, мовби з кимсь прощалася. І Софійка, й Поліна угледіли, як за сараєм невпевнено летіли, — їх заносило вітром, — семеро каченят, та ні, їх, певно, вже качками слід називати. Думалось, покружляють та й сядуть або на споришевому вигоні, або на покосах у садку… Аж ні, полетіли й полетіли, аж доки не розчинилися в блакитному небі.

Поліна заплакала:

— Чому вони втекли? Ми ж так годили! Може, ще повернуться?

— Ні, серденько, дика пташина любить волю, бо там крил ніхто не обрізає.

Батько зніяковіло розвів руками:

— Мішок зерна з’їли!

Софійка змирилась: якщо їм так забажалось, хай собі живуть на просторі, проте часто згадувала. А Поліна придивлялася до качиних зграй до глибокої осені, аж поки не оддзвеніла від їхнього крику голуба безодня.