• Долі людські

Нива завдовжки століття

Віталій НАЗАРЕНКО.

Чернігівська область.

Фото Олександри Гострої.

Між Любов’ю Хомівною та її праправнучком Андрійком — більш ніж століття.

Любов Хомівна Гурба — живий свідок історії. У свої 103 роки вона найстаріша мешканка не лише села Макаренкове, а й усього Талалаївського району. Народилася під кінець Першої світової війни, пережила вир національно-визвольної революції, голодомор, Другу світову.

_{Важка праця з семи років}

ПРИ СВІТЛИХ розумі та пам’яті Любов Хомівна ніби літописець 100-літньої історії свого краю: не сплутає хронологію історичних подій, що відбувались впродовж майже століття, особливо пов’язаних із життям особистим і села.

Радість дитинства її обминула. Любі було 7, її сестричці Раї — 5, коли, народжуючи третю дитину, померла їхня мама. На старшу доньку лягло багато домашніх обов’язків. Батько Хома Федорович мав власну землю, на якій треба було важко працювати. Люба закінчила тільки два класи початкової школи, хоч дуже була завзята до науки. Та батько змушений був її як найстаршу (в сім’ї у другому шлюбі народилося ще двоє дітей) забирати із собою в поле.

«Роботи багато, а помічників мало, — згадує Любов Хомівна. — У 12 років я вже й за плугом ходила — драпачую, а батько сіє. Дуже важко у жнива було, я ж мала на зріст — подаю на гарбу снопи, а вони падають. Батько й кричить, а кобила теж із норовом була — билася. Словом, од усіх мені перепадало. Та була наша сім’я зі своїм хлібом».

1933-го у їхньої родини, як і в усіх, все зерно вимели, хоча Хома Федорович і здав ту норму, яку вимагали в колгоспі. Втім, увесь південь Чернігівщини, де були родючі землі та хазяйновиті господарі, потрапив під особливий пресинг представників «влади рад». Згідно з даними Інституту нацпам’яті, найбільше від голодомору постраждала лісостепова частина Чернігово-Сіверщини, передовсім сучасні Борзнянський, Ніжинський, Ічнянський, Талалаївський і Прилуцький райони. Прикро, але факт — хліб найчастіше забирали свої ж, так звані активісти.

_{Бог їм суддя}

«НАЙОБІДНІШЕ, шо свої ж і ходили забирать, — нарікає довгожителька. — Шо заберуть — звозять на бригаду. Одну сільську жінку Ганну були дуже побили, бо не віддавала діжку з огірками. Привезли ту діжку на бригаду, горілку пили та закусували огірками… Бог тим нелюдам суддя, їх давно вже нікого немає. На Трійцю в 1933-му померли від голоду мої тато і бабуся. Мама (це вже мачуха моя) в неділю, ледь світ, понесли у Срібне на базар дві останні хустки. Виміняли там їх на два шматки макухи. Вертаються, а я біжу їм назустріч і криком кричу, бо тато і бабуся вже й похололи… Ми з мачухою поховали батька і бабусю, а як самі вижили — трудно й сказать. Макуха врятувала. Та й, мабуть, дуже кріпкі були. Ми ж босоніж бігали круглий год. Стерня так ступні сколе, а звикаєш, то наче й не помічаєш. Знаю, на другу Пречисту (21 вересня) випросилася я в батька у Карпилівку до бабусі, маминої мами, в гості. Це на Срібнянщині кілометрів за 20 од нас. Бабуся бідкається, бо роса вже холодна, а в мене ступні суцільним коржем взялися. Так ми смолою розтопленою їх намазали, шоб не так тріскались… Тепер я ношу великі чоботи, бо ноги дуже покрутило».

Безбожна влада намагалась вирвати селянина не лише з його землі, а й убити в ньому все, що було йому дороге. «У селі люди свят мало знали. Нас і на Великдень у колгоспі заставляли робить. Все було суботники організовують. А я все одно завжди на Трійцю, доки здужала, пироги пекла і людям роздавала за упокій своїх рідних, які від голодної смерті померли. Ледь вилазить кропива із землі, щипаю її курчатам. І як би не хотіла я думать про інше, все одно згадую, як ми таку кропиву поїдали. Хай Господь від такого береже! Люди тепер «товсто» звикли жить, подібного вони б не витримали…» — не стримує сльозу бабуся.

_{«Якби менше злості, то й жили б довше»}

ЇЇ ім’я цілком відповідає характеру — так кажуть про Хомівну її односельці, близькі люди. Вона не втомлювалася дарувати любов іншим, хоча мало пізнала її сама. Коли Любі виповнилося 16, померла мачуха, дівчина залишилася круглою сиротою. В її долі залишили печальний відбиток війни і голод, а жіноче щастя було таке, поряд з яким телевізійні серіали «відпочивають». Єдиного сина Миколу народила на початку війни в 1941-му. Заміж за його батька так і не вийшла, розійшлися їхні дороги. Одна-єдина його виростила, виховала і «вирядила в люди», тобто з колгоспу. Бо їй дуже хотілося синові кращої долі. Він пройшов шлях від армії, профучилища та шахти на Донбасі до солідної адвокатської практики.

Важко робила в колгоспі, і вдома нікому було їй плече підставити. Пізніше стала працювати у початковій школі прибиральницею, там і жила в маленькій кімнатці. Любові Хомівні ішов 51-й рік, коли посватався до неї сільський удівець Іван Дмитрюк. Дружина в нього від хвороби померла. Син і донька були вже одружені, в один голос радили батькові у пару Хомівну. Так і стали жити разом із Іваном Федоровичем. Довго жили нерозписані, а коли Івана Федоровича взяла недуга, попросив у Любові Хомівни руки та серця. Так у свої 80 Любов Гурба вперше по-справжньому вийшла заміж. На жаль, п’ять років тому помер її єдиний син Микола, який жив у Броварах.

«Оце під двір двічі на тиждень приїжджає хлібовозка, — говорить Любов Хомівна, — як гляну, які там буханки, калачі всякі лежать. А я як згадаю оладок із листя, як згадаю, як мої рідні конали голодною смертю. Серце розривається від жалю. А тепер от війна іде, гинуть наші люди. Якби в людських душах було менше злості та ненависті, так і жили б довше. Бо одні злобу сіють, другі од того горюють…»