Наша пошта

Моє щасливе дитинство

Валентина ЮРЧЕНКО.

смт Біловодськ

Луганської області.

Я ПРОКИДАЮСЯ від цвірінькання горобців на старій сливі, яка гілками заглядає у вікно спальні. Лагідне вранішнє сонечко запустило сонячного зайчика. Він стрибає по моєму обличчю, по білих стінах. Легенький вітерець колихає сливу. Виходжу на ґанок — моє улюблене місце. Це татко змайстрував біля веранди таку гарненьку прибудову. Мама пофарбувала зеленою фарбою, а вгорі розмалювала всіма кольорами веселки. Кожен, хто проходив вулицею, задивлявся і милувався цим витвором.

Стою на ґанку. У дворі пахне борщем і домашнім хлібом. Матуся готує сніданок біля пічки, яку тато змурував на вулиці біля літньої кухні. Кухня — то також витвір батька, сплетений із молодої верби, а бабусею і мамою обмазаний глиною та гарненько побілений. А ще у нас росла розлога стара верба, яка затіняла пів двору в літню спеку. Вона була особлива. Коли батьки тільки одружилися, тато сплів тин, розділивши грядки і двір, та забив кілки з молодої верби. А вона й проросла.

Я любила сидіти на східцях ґанку, вдивлятись у зоряне небо і слухати цвіркуна. А також пісні, що лунали з приймача, якого тато повісив під стріхою. І щебетання соловейка.

Спершу ми жили в старій хаті. Казали, що та хата нараховувала більше ста років. Вона була високою, з очеретяною стріхою, де гніздилися ластівки. Гнізд було так багато, що вони заліплювали собою весь дерев’яний короб. Не раз кублечка падали на землю. Тоді тато брав жерстину або консервну банку, прибивав і клав туди гніздечко. Нашій із братом радості не було меж, а ластівочки кружляли по двору і вдячно співали. Затим батьки власноруч збудували нову хату. Робили все самі — від фундаменту до шматочка глини і останнього цвяха. Лише цеглу клали досвідчені у цій справі люди.

Матуся кличе всіх на сніданок. Розкладний стіл татко теж зробив власноруч. Ми ставили його поруч кухні й снідали влітку на свіжому повітрі. Я босоніж біжу через город на луки за татом, кличу бабусю, яка спозаранку сапає бур’ян на картоплі та кукурудзі. На луках дві річки. Одна маленька в кінці городу — там тато посадив яблуню на спогад. Друга велика, синьою стрічкою розпласталась по всіх луках, мов упала з вінка нареченої і заховалась у зеленій отаві. На обох берегах височіють тополі. Коли ми з братом були маленькі, річка взимку замерзала, і ми катались на ковзанах.

Чую ляскіт коси — тато косить траву. Кличу його снідати. Він відгукується: «Зараз, дитиночко». Падаю в траву, вдихаю її аромат. Росяні трави лоскочуть мої щоки, кружляють метелики, скрекочуть бабки, цвіте конюшина. Сплітаю вінок, вдивляюсь у синє небо, пахне скошена трава — це моє дитинство.

Минули роки. Бабуся й тато на небесах, матуся переїхала в райцентр до мого брата. Я давно живу в місті, але мені часто сниться сон: село Литвинівка, родинна оселя, я біжу босоніж по росяних луках, де цвіте конюшина, пахне травами і квітами, я кличу тата снідати, а він відгукується: «Зараз, дитиночко»...