Архів
Вівторок,
8 грудня 2020 року

№ 94 (19842)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:Пост здоров’я
  Версія для друку          На головну
  • Милосердя

Амелі тепер і донечка, і сестричка

Олег Григоренко.

Нинішнього року в Україні іноземці всиновили 136 дітей, це втричі менше, ніж на цей час торік. Серед їх числа — тяжко хвора 15-річна вихованка сиротинця з Київщини. Її історія показово висвітлює проблему вітчизняного сирітства.

ПОЧАТИ розповідати варто зі статистики. Сьогодні в інтернатних установах України перебувають 106,7 тисячі дітей, позбавлених щастя мати люблячих і турботливих батьків і рідний дім. При цьому 92,3% з них мають хоча б одного з батьків і лише 7,7% — круглі сироти. Водночас у таких інституціях кожна п’ята дитина з інвалідністю.

В Україні є пріоритетним національне усиновлення. Тобто діти, які втратили батьків, у першу чергу повинні бути усиновлені на Батьківщині. Але українці майже завжди усиновлюють дітей до року, від сили до трьох. Ще й надто опікуються тим, щоб дитя було здорове. Тому діти з фізичними вадами, надто прикуті до ліжка, фактично не мають шансу знайти нову сім’ю у себе на Батьківщині. Хіба що комусь із таких вихованців сиротинця пощастить попастися на очі іноземцям, які торують дороги в Україну, щоб стати прийомними батьками знедоленим дітям.

Саме на громадян розвинених країн сьогодні припадає дві третини усиновлень важко хворих українських сиріт віком від п’яти років і старших. Переважна більшість із них з тяжкими захворюваннями, ВІЛ-інфіковані, з синдромом Дауна тощо. Серед іноземців саме громадяни США найбільше усиновлюють українських дітей із особливими потребами. Там розвинена медицина, зокрема, реабілітаційна. І нерідко трапляється, діагноз, який у нашій країні для дитини звучить як вирок, за кордоном дає їй чимало шансів на одужання. Принаймні на покращання якості життя і успішну соціалізацію в майбутньому. Наразі такий шанс випав українській дівчинці Аллі, яка, будучи прикутою до ліжка вродженою недугою, всі ці роки у стражданнях існувала (інакше й не скажеш) в одному з сиротинців Київщини.

Саме туди рік тому з благочинною метою вперше навідалося подружжя американців. Там Світлана (так її звати, прізвище родини з етичних міркувань не називається) і побачила дівчинку з аномалією тіла — нерухому, без емоцій та усмішки. Вона була настільки знесилена і квола, що у свої 15 років важила… 10 кілограмів. Жінку, як вона сама розповідає, до глибини душі вразили очі Алли, заради яких вона «вирішила за дівчинку-сироту поборотись».

Жінка найняла для Алли няню, медсестру за фахом, яка забезпечила їй догляд, згодом дівчинку перевели до однієї зі спеціалізованих лікарень Києва. Тим часом Світлана почала клопотатись про оформлення документів на удочеріння. Медики, які виходжували дівчинку з важкого стану, констатують, що удочеріння та індивідуальна реабілітація — порятунок для цієї дитини. «Ми шоковані від ситуації, як, м’яко кажучи, така занедбана дитина дожила до 16 років без медичного втручання», — казали вони представникам державних соціальних органів, які мали б опікуватися долею дитини.

Проте через карантин дорога дівчинки до нової сім’ї за океаном затрималась на цілих пів року. І ось нарешті іноземцям вдалося повернутись до своєї нової названої донечки в Київ, яку тепер мама називає Амелі. Жінка була втішена, коли знову побачила дочку: дівчинку не впізнати. Руки вже почали робити рухи, а долоні «навчились» навіть вітатись — потискати мамину і татову. Лікарі констатують: завдяки зміні харчування дівчинка почала набирати вагу. Такі зміни лише за кілька місяців індивідуального догляду надихають інших волонтерів, які допомагають знайти прийомних батьків для таких знедолених діток.

Її донька — боєць, каже мама-американка Світлана, яка вже забрала дівчинку з лікарні додому у США. Там її зустріла велика сім’я — 13 названих братів і сестер. У родини є свій бізнес. Усиновлювати і не боятись важких діагнозів, каже Світлана, вона почала після того, як у неї самої народилась донька із синдромом Дауна. Амелі вже опікуються реабілітологи і логопеди…

Такою довгою була дорога до щастя української сироти, яка дивом вижила в інтернаті й у 16 років знайшла родину. Проте важко хворих покинутих дітей, які мріють про сімейне тепло та потребують реабілітації, ще чимало в наших українських інтернатах. Вони так чекають, що і для них знайдуться люблячі тато і мама.

Версія для друку          На головну
  • З повідомлень інформагентств
У фонді — дефіцит
Читати
Грип нікуди не подівся
Читати
Спиртозаводи нарозхват
Читати
Концерн ліквідують
Читати
Не жартуйте з антибіотиками
Читати
Атестація не потрібна?
Читати
Краще сидіть удома
Читати
Екстремальне освідчення
Читати





При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове