Весела світлиця

Господар «Веселої світлиці» Юрій ІЩЕНКО.

• Бувальщинка

Випивання та розтирання

Пилип ЮРИК.

м. Запоріжжя.

У 90-літньої Матильди Василівни болячки почалися із суглобів. Вона натирала їх самогонкою, аби не тріщали. А тут саме сусідка Марина зайшла потеревенити й порадила:

— Та підіть ви до Ганни Сорочиної — вмить усе вилікує! — і додала: — Вона ж тричі до мед­університету вступала й чотири рази — в медичний коледж. Не взяли на навчання, бо навіть професори бояться її знань. Вона й академіків за пояс заткне!

І старенька, взявши костура, попленталася аж на край села — кілометрів за чотири.

Що Ганна давала їй пити й чим натирати хворі суглоби — залишилося таємницею. Узяла за все, за її мірками, небагато — кілька тисяч гривень. Сказала, щоби пацієнтка гарно запам’ятовувала, що каже ескулапша. Але Матильда Василівна (вік дався взнаки) все переплутала: ліки, які треба було пити, пустила на розтирання, а пила ті, що призначалися для зовнішнього застосування.

Результат не забарився. Зір Матильди Василівни почав слабшати. Тому заняття своє — шиття на зінгерівській швейній машині — вона облишила. Читати також уже не могла. Пропозицію щодо купівлі окулярів відкинула начисто:

— На мавпу буду схожа, на мартишку!

А потім у неї геть дах поїхав. Постійним заняттям старенької стало перекладання з місця на місце банок із консервацією, порожнього посуду й пляшок зі спиртним, оцтом та олією в комірчині. Вона тасувала їх, як заправний гравець колоду карт. Переставляла сюди-туди, казала щодня, що наводить лад після дочки-нехлюйки. Зятю Микиті, який намагався заступитися за дружину, теща безапеляційно затикала рота:

— А ти помовч! Тебе не питають! Прийшов сюди на готовеньке, в мою хату, приймак недолугий, то й не подавай свого голосу!

А інколи ще й додавала:

— О, я забула! Тепер ти вже не приймак, а зачуха — завідувач чужого хазяйства. От ти хто!

Щодалі хвороба посилювалася. Не минало й пів дня, як зі спальні чувся крик престарілої:

— Ви, поганці, де мої ножиці поділи? Трясця б вас забрала!

— Які ножиці? Ми в тебе в кімнаті не були! — виправдовувалася Надя.

— А хто ж їх узяв? Пушкін чи Тичина?

— Та ми ж не брали.

— Не бреши! Якщо ти не взяла, то Микита. Він щодня щось виносить із дому й комусь віддає. Тільки не знаю, кому саме й що саме. Ото й ножиці віддав!

Надія обдивилася спальню матері й побачила ножиці під ліжком, підняла:

— Оце вони?

— О, вже підкинула! Навіщо ж було забирати? А я шукаю, всю кімнату перерила — нема.

— Та я їх не брала...

— Мовчи, стерв’яко, бо я тобі ними очі повиколюю!

За годину з комірчини знову лунав голос тещі:

— Ану, Микито, йди сюди!

Зять швиденько примчав, глянув запитально.

— Де мої настоянки з каштана?

Микита від несподіванки аж рота роззявив:

— А я звідки знаю?

— Не бреши! Знаєш! Повипивав, паскудо!

— Що? Каштанові настоянки? У мене ще, слава Богові, голова на плечах є. Ваші ліки для зовнішнього застосування, для натирання суглобів.

— А ти їх випив, щоб ти був захлинувся ними!

— Та в мене он повен бар горілки і коньяку!

— Ото тобі мало! Так ти й мої настоянки повипивав. Дьогтю б був напився! Забираєш їх, везеш до кума в Нікополь, а там розпиваєте, алкоголіки!

Надія пішла до комірчини, відставила вбік кількадесят банок та пляшок і витягла дві півлітрівки настоянок каштана.

— Поглянь, це вони чи ні? — звернулася до матері.

— Вони! А ти де взяла?

— У коморі.

— О скотиняки! Вже підкинули. Бо я коли дивилася — не було їх і близько!

— А ти ж казала, що Микита повипивав.

— Я такого не казала. Це ти вже вигадуєш. А пляшки сама зараз підставила в комірчину.

Після таких «концертів» у Надії почали трястися руки, а в Микити — брова. Вирішили піти до сімейного лікаря. На їхнє прохання він оглянув удома Матильду Василівну. І коли побачив, що вона вживає, — за голову схопився. Стареньку госпіталізували, кілька днів ставили крапельниці. Ліки, «прописані» Ганною, Надя викинула в сміттєвий бак.

За кілька днів здоров’я старенької налагодилося, манія переслідування зникла.