• Сильні духом

Місія добра і позитиву

Ганна Кліковка.

Запорізька область.

Ця розповідь — приклад, як треба любити життя у всіх його виявах, навіть коли доля щодо здоров’я обійшлася з тобою немилостиво.

ЮЛЯ Клименко мешкає в Кушугумі Запорізького району. Молода жінка від народження має діагноз ДЦП. Зазвичай люди, на долю яких випало таке випробування, схиляють голову, не здатні опиратися обставинам, годі говорити про будь-яку соціальну активність, а також задоволення від життя. Але це не про Юлю. Її оптимізму, життєствердному налаштуванню на добро можуть позаздрити й ті, кого ніколи не торкалася така біда.

До 2015 року Юля виступала ініціатором і організатором численних проєктів у Запоріжжі, де очолювала громадське об’єднання «ГБФ Перспектива». Це були й навчання комп’ютерній грамотності, фотозустрічі, участь у конкурсах краси тощо. Усе — для людей з особливими потребами, котрим дівчина намагалася відкрити світ таким, яким бачила сама, — барвистим, цікавим і радісним. Після народження сина жінка повернулась у Кушугум, але не обмежила себе домашніми справами. Створила сайт селища, таке собі віконце у світ. Ось як сама Юлія розповідає про своє буття та інтереси:

— Я люблю Кушугум, завжди перебуваю на контакті з місцевими жителями, допомагаю розв’язувати їхні проблеми. Хтось когось шукає, у когось скрута, біда, тож потрібен зв’язок з односельцями, причому блискавичний. Я це можу налагодити, бо добре опанувала засоби комунікації. У Кушугумі кілька років поспіль організовувала гуманітарний центр безкоштовного одягу, влаштувала фотовиставку. Одночасно з громадською роботою намагаюсь багато ходити, тренуюся, роблю масажі та, як результат, — піднімаюсь у гори.

Цього року я випробувала себе навіть участю у виборах до селищної ради. Перша спроба результату не дала, проте я набула досвіду і поставила новий рекорд — упродовж дня робила по двадцять тисяч кроків!

Торік я взяла участь у польському проєкті «Ті, хто надихають». Відкрила для себе чимало корисного, знайшла нових друзів, які дуже активні, займаються роботою і творчістю й зовсім не вважають свої можливості обмеженими. Зараз я знову в кількох цікавих проєктах, один з яких — «Емансипація жінок з інвалідністю». Також навчаюся на курсах комп’ютерної графіки. Карантин вніс деякі зміни в плин мого життя, але мені, як і зазвичай, бракує вільного часу.

Що я думаю про ставлення нашої держави до таких, як я? У Європі інваліди — це «люди з підвищеними потребами», у нас — «люди з обмеженими можливостями». Цим усе сказано. Але ми живемо на цікавому етапі становлення толерантності та інклюзії. Коли всі, включаючи людей з інвалідністю, відходять від стереотипів. Так, мені складніше виконати роботу, яку кожен може зробити за п’ять хвилин, — наприклад, почистити картоплю. Тому я намагаюся передати цей обов’язок іншим, а тим часом докладаю зусиль до того, від чого дійсно отримую задоволення і де мій коефіцієнт корисної дії більш потужний. Зараз мені подобається реставрувати меблі. Під час карантину я сама зробила ремонт у коридорі, обновила кухонні меблі й тепер удосконалюю зовнішній вигляд великої шафи у дитячій кімнаті. Це я до того, що люди з інвалідністю вже давно не є тягарем. І якщо це розумію я, треба допомогти усвідомити таке й іншим. А робота з людьми живить енергією, налаштовує на результат.

Мій позитив, щасливий оберіг мого життя — родина, чоловік Олексій, синочок Георгій. Ідея піти в гори, сам похід — то заслуга чоловіка, він мотивував і готував мене до такого важливого зусилля. Це було непросто, й останні 30 хвилин до вершини я б сама не подолала. Але з ним підкорила! І це дало змогу відчути себе іншою, піднятися над несуттєвим. Олексій спонукає мене і до поїздок на велосипедах по Хортиці. Певна, ми це зробимо!

Розвивати господарство біля оселі не випадає, у нас дуже маленький город, крихітний. Але є квіти. І пісочниця, і гойдалка! Маленьке затишне місце відпочинку зробили під час весняного карантину, а коли заливали бетон — залишили відбитки рук. Чоловік каже, що якби гумор справді робив людину безсмертною, то він би завдяки життю зі мною неодмінно став таким!

Оскільки мешкаємо разом з батьками, завдячую їм за допомогу в домашніх клопотах. Це залишає сили та єнергію на сина, творчість, дозвілля. У всіх проєктах завжди допомагає чоловік — речі у притулок тварин возив, гуманітарну допомогу вантажив. Майже весь час ми разом. І це неймовірне щастя!

Коли Георгію було близько двох років, йому не хотілось розмовляти. І я почала вчити з ним англійські слова. Це йому страшенно сподобалось. Коли ми поїхали удвох до санаторію, він усіх дивував своїми знаннями англійської, що було дуже кумедно й цікаво. Зараз уже більшість слів позабував і на «кушугумську» перейшов — це такий наш місцевий суржик».

Ось така вона, Юля Клименко, радісна, позитивна, щаслива, не скаржиться на долю, навпаки, її сонячна усмішка і небайдужа вдача зігріває промінчиками людей, для яких цей світ здається сірим та похмурим. Справді, чудова місія!