Архів
Вівторок,
1 грудня 2020 року

№ 92 (19840)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:Грудень
  Версія для друку          На головну
  • Небайдужі

Про тих, хто не втомлюється

Олексій ЯРОВИЙ.

На фото автора: Юрій Немикін привіз допомогу.

«Якби я був скульптором і мені треба було створити образ волонтера, то я ліпив би його з Марини Полякової», — каже Юрій Немикін, який за сім років війни відвіз на передову не один десяток, а то й сотень тонн вантажів. І не кудись там, а в самісінькі окопи і бліндажі, під ворожі обстріли.

Встигають усе

МАРИНА ж, про яку мова, не їздить на передову, але вона й справді являє собою приклад безкорисливої допомоги. Іноді дивуєшся, як ця невеличка жіночка, котра на всіляких урочистостях тримається в тіні, котру майже неможливо спіймати в об’єктив фотоапарата, все встигає. І необхідні речі, замовлені бійцями, знайти, і поспілкуватися із закордонними друзями, які потім надішлють дорогу оптику й тепловізори, і зробити все, аби слава про подвиги наших воїнів не вмирала. Завдяки її наполегливості вже втілено в життя кілька проєктів із вшанування пам’яті полеглих захисників. Марина, як ніхто, вміє задля справи домовитися і з ветеранами, і з членами родин полеглих воїнів, і з владою, щоб реалізувати задумане, а не просто розкидатися ідеями.

Але головна, і найважча, робота — це спілкування з родинами воїнів, чиї сини й чоловіки, доньки полягли чи пропали безвісти. Це особлива категорія людей, серця яких вразила війна. Марина, яка, до речі, є головою асоціації, що об’єднує ці родини, кожного вислухає, втішить, дасть пораду… Та й воїни приходять до неї «поплакатися», коли, скажімо, трапляються сімейні негаразди. Скільки потрібно мати сил і терпіння, аби нести цей хрест!

До цього волонтерського збірного образу, який уявляє Юрій Немикін, я додав би й риси інших людей. Скажімо, ресторатора, підприємця Ірини Білецької. На початку війни вона та її друзі щотижня відправляли на фронт багатотонні фури з їжею, водою, одягом, взуттям, будівельними матеріалами, технікою… Коли кажуть, що ми вистояли тоді завдяки волонтерам, то це однозначно і про Ірину.

Серед тих, хто «нє устал ат вайни», подружжя Щербин зі Слов’янська та їхнє об’єднання «Стрічка за стрічкою». Сотні квадратних метрів маскувальних сіток вони сплели. Роблять справу тихо, без реклами. Чоловік і жінка родом із Донецька, де ще залишилися знайомі й рідні. До речі, сітки й до сьогодні — один із найзатребуваніших волонтерських товарів, що врятували життя не одному воїнові. Їх плетуть і жіночки волонтерської групи «Берегиня», й об’єднання просвітян разом із Оленою Плотниковою.

А ще «не втомилися» Ольга Сльозіна, брати Сергій і Геннадій Тарасенки, Анна Гончар, котра родом із Луганщини. Вона сама за цілий цех працює: готує повні відра вареників, шиє подушки для сидіння на землі… І, звісно, об’єднання «Діти — наше майбутнє» на чолі з Юрієм Бутком. Коли воїни беруть у зашкарублі руки дитячі малюнки й подарунки, то по щоках загартованих війною чоловіків нерідко скочується гаряча сльоза. А ще треба не забути про село Бугаївка в Ізюмському районі Харківщини, яке не тільки саме надає допомогу фронтовим бригадам і батальйонам, а й всіляко підтримує волонтерів, фермера Юрія Михайлова та багато інших небайдужих, які мешкають в селах, містечках і містах країни.

Небезпечні дороги

У ЦІЙ скульптурній групі уявного пам’ятника волонтерам, на моє переконання, має знайтися місце й для самого Юрія Немикіна — колишнього військового і підприємця. Він брав мене не в одну волонтерську поїздку, під час якої довелося проскакувати дорогами, які прострілюються, говорити пошепки в траншеї, проритій у лісосмузі за сотню метрів од ворожих позицій, куди доправлялася допомога.

Юрій добре пам’ятає першу подорож на передову у травні 2014 року, коли Слов’янськ іще був окупований. Тоді без супроводу вони вирішили проскочити на третій блокпост. Посеред поля відчули, як машину різко повело. Зупинилися, вийшли, глянули на колесо — пробите. Коли міняли його на запаску, то з’явилося таке відчуття, ніби хтось дивиться тобі в спину, спостерігає. Потім хлопці, до яких усе ж добралися, сказали, що дірка в їхньому колесі від кулі. Напевне, ворожий диверсант прострелив колесо і дивився, хто ж вийде з авто. Якби волонтери були у військовому, то їх би всіх там, на польовій дорозі, й поклали.

— Траплялося чимало всяких пригод, особливо у перший рік війни, — згадує Юрій Немикін.

Бувало, що місцеві міліціонери, вказуючи дорогу, навмисне посилали на ворожу територію, а одного разу, повертаючись із сірої зони, вони виїхали на свій блокпост біля Станиці Луганської, який прийняв волонтерів за колаборантів… Та й Юрій із супутниками також спочатку подумав, що нарвалися на чужих. Зчинилася паніка, хтось радив повертати назад. «Що буде, те й буде», — подумав тоді дуже спокійно Немикін. Їм пощастило, що у наших бійців витримали нерви і вони не почали стріляти, коли волонтерське авто поїхало в їхній бік. Мабуть, ніколи в житті, ні до, ні після, Юрій так не радів, коли, наблизившись до того блокпосту, побачив синьо-жовтого прапорця, прикріпленого на шлагбаумі.

Втім, найстрашніше було в містечку Щастя. Йому й зараз сниться той день 2015 року. 13 лютого, в п’ятницю, вони потрапили під обстріл. Здавалося, що небо розверзлося й звідти почало падати все: міни, реактивні снаряди «градів» і навіть кілька «ураганів». Тоді міна потрапила в кафе, куди прийшли попити чаю з тістечками кілька цивільних — переважно жінки. Росіяни накрили обстрілами місто так, що багатотонні бетонні плити у схованці аж підскакували над їхніми головами. Коли вибухи стихли, вони зірвали з вікон штори й винесли на них поранених жінок. Потім їм розповіли, що ніхто із них не вижив. А за якихось 40 хвилин розпочалася друга хвиля обстрілів. Гадали, що плити вже не витримають…

Мабуть, найстрашніше на війні бачити, як на твоїх очах гинуть мирні люди. Опісля біля мосту, в пам’ять про те пекло, вони встановили дерев’яний хрест. Тоді, навесні 2015-го, від Маріуполя до Щастя вкопали вісім чотириметрових дерев’яних хрестів. На цій лінії війна тоді зупинилася.

Тим, хто питає: «Навіщо?»

ВІД ЛЮДЕЙ, які відгородились од війни, намагаються її не помічати, часто доводиться чути: «Навіщо ви туди їздите? Війни ж немає». Втім, якщо війна закінчилася в деяких верховних головах, це не означає що її немає. Днями загинув наш воїн од ворожої снайперської кулі. Це не може бути випадковим. Снайперська операція готується ретельно на рівні батальйону. Підбирається пара, готується шлях виходу в сіру зону й відходу після завершення завдання. Професійного стрільця прикриває кулеметник, про всяк випадок на сторожі медики… Снайпер вибирає позицію, знаходить ціль і стріляє. Він бачить, кого вбив. На жаль, наші воїни змушені лише мовчки дивитися, коли вбивають їхніх побратимів. Президент також мовчить. Коли наш воїн був смертельно поранений, ні він, ні його адміністрація не обмовилися й словом. Зате Зеленський красномовно сперечався в Інтернеті з якимось режисером вірменського походження, громадянином РФ на тему Карабаху…

Натомість ОБСЄ фіксує тисячі обстрілів. Хлопці з передової телефонують і кажуть, що до них на позиції прилетіло дві протитанкові ракети, але генштаб, Міноборони, Верховний головнокомандувач мовчать. І в зведеннях із лінії фронту про це анічичирк… Тож війна триває. Це видно і по позиціях, які останнім часом, користуючись перемир’ям, укріпив ворог.

Наші воїни також намагаються облаштуватися. Днями Юрію телефонували розвідники й просили, аби волонтери привезли скоби, цвяхи, плівку, утеплювачі, бензопилу…

Хтось живе в нормальних побутових умовах, інші займають оборону там, куди, як то кажуть, лихий не додибає. А от волонтери доберуться! Вони набагато швидше відреагують на прохання воїнів, аніж штаб на офіційну заявку, котрій потрібно дійти доверху кількома інстанціями.

Юрій завжди намагається максимально близько доїхати до, як кажуть, передка. Звичайно, можна викласти допомогу десь у найближчому селі. Але ж тоді хлопцям потрібно шукати транспорт, полишати позицію, аби забрати вантаж…

Та й за складом свого характеру волонтери не можуть не допомагати. Сьогодні вони везуть будматеріали на передок, а завтра, борються з епідемією, облаштовують кисневі траси в лікарнях…

Бо справжньому волонтерові ніколи втомлюватися.

Версія для друку          На головну
  • З повідомлень інформагентств
Жорсткий карантин — під питанням
Читати
Насамперед не нашкодити
Читати
Нас чекає подорожчання енергоносіїв
Читати
Не вистачає, бо зростає кількість
Читати
Підкидали грошей, та де вони?
Читати
Сподіваються на азарт
Читати
У лідерах — центр і північ
Читати





При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове