• Долі людські

Озираючись на пройдене і пережите

Віталій НАЗАРЕНКО.

Чернігівська область.

Фото автора та із сімейного
архіву Дегтеренків.

За своє життя 86-річний Іван Тихонович Дегтеренко з Петрушів, що в Ріпкинському районі, встиг побачити чимало, побувати шахтарем, мореплавцем, механізатором, торфовидобувником, а найголовніше — виховати і поставити на ноги трьох дітей. Про таких кажуть: «Людина старого гарту».

_{Розірвана сім’я}

«БАТЬКА мого зробили ворогом народу», — Іван Тихонович починає розповідь про своє життя із найважливішого. Видно, що це найболючіша тема для нього. «Він пройшов фінську війну, потім фронти Другої світової, — пригадує. — Наприкінці війни потрапив у полон до німців, звідти наших хлопців визволили американці».

Наївні союзники думали, що червоні не каратимуть колишніх полонених, але не так сталося, як гадалося. «Росіяни вчинили підло! — не стримує емоцій Іван Дегтеренко. — Хлопцям пообіцяли, що їх відправлять додому, але перед тим попросили здати документи для оформлення на харчування. Та забрали, як полонених, у Росію. З німецького полону та в совєцький!». Працювали фронтовики в Челябінську, на феросплавному заводі. «Водили їх під конвоєм», — по щоці Івана Тихоновича тече сльоза.

Чи можливо уявити, як було матері, самій із п’ятьма дітьми на руках… Скарлатина, дифтерія — від цих хвороб тоді помирала більшість, виживали найсильніші. Іван був такий. Міцний, жилавий і витривалий. Влада Рад приготувала йому долю неосвіченого чорнороба: сину «ворога народу» райком відмовив у вступі до восьмого класу. Недовго думаючи, 14-річний Іван рвонув до батька на Урал — у личаках і полотняних штанях!

— Діставшись заводу в Челябінську, я підійшов до конвоїра, а той, глянувши на мене, спитав: «Ти часом не Тихона Якимовича син?». Я був копією свого батька, — усміхається Іван Тихонович.

Тоді на прохідній йому повідомили, що батько пішов додому. Іван пам’ятав адресу, звідки надійшов лист від тата. Невдовзі знайшов квартиру, де його зустріла… нова батькова сім’я. Тата Іван Дегтеренко все ж побачив, поділився тугою і повернувся до матері та двох сестер. Малих братів уже не було в живих, а батько з Уралу не повернувся.

_{Дві дороги на Донбас}

РІДНЕ село. Дім. Тут усе знайоме й миле серцю. Та не встиг 15-річний Іван сповна насолодитись домом: його, як і багатьох однолітків, примусом відправили на Донбас. Людолови і песиголовці! Хіба можна якось інакше назвати тих, хто відловлював дітей і відправляв їх на рабську працю?

«На всьому шляху до Донбасу тільки один раз мене напоїли чаєм. У роті кілька днів і крихти не було, — згадує свою подорож «товарняком» Іван Дегтеренко. — Із шахти я накивав п’ятами. Втечу заздалегідь спланував, прихопивши з їдальні хліба і кусень сала». Дорогою додому його торбу забрала голодна «шпана» — таких тоді було пів Союзу. «Мусив віддати, бо зарізали б», — пояснює.

Вдруге Іван Дегтеренко потрапив на Донбас добровільно. Щоб не вмерти з голоду в селі, поліз у шахту, звідки, образно кажучи, виліз уже аж через три роки. Лісогон — такою була професія юнака. Робота не з легких. За день вони з напарником розвантажували вагон дерева, спускали в шахту і ставили підпору. Одного разу юнак ледь не загинув.

— Вирішив скоротити шлях, пішов запасним ходом, а там прогнилі колоди! От мене й присипало породою. Дві сотні метрів пробирав руками шлях з-під землі. А коли виліз на соняшникове поле, то подумав, що в раю, — сонце, соняшники, пташки співають, — усміхається Іван Тихонович. — А потім почув гудок і зрозумів, що не рай це...

_{Вистраждана істина}

ПРОСТО з шахти Івана Дегтеренка забрали на Балтійський флот. У навчальній команді він став механіком, вивчився на турбінника. «Служив на крейсері «Валерій Чкалов» мічманом у машинному відділенні, — пригадує. — Знаєте, я на флоті навіть чемпіоном став. М’язи в мене після шахти були підтягнуті, от мене й помітив майстер спорту СРСР із важкої атлетики, він теж служив тоді на кораблі. Згодом я став чемпіоном Балтійського флоту у легкій вазі з важкої атлетики».

Службу Іван Дегтеренко згадує, як найкращі роки життя. Пишається тим, що на «дембель» його відвіз на катері земляк із Прилук контрадмірал Леус, який командував крейсером. На схилі літ розповідає, як підіймав із командою небезпечний вантаж із Середземного моря: «Під час Карибської кризи з Союзу на Кубу відправили ракети з ядерними боєголовками. Секретний вантаж мала доправити «підводка», яка сховалась під теплоходом. Але в Середземному морі човен напоровся на рифи і затонув. Наш крейсер відправили туди. Підняли на борт ракети і доставили їх на Кубу. Треба сказати, що завдання це було не з легких. У нашому машинному відділенні температура сягнула 88 градусів. Щоб знизити її, довелося брати забортну воду, котра була заражена небезпечними ізотопами… Усі дістали опромінення. Багато хто потім швидко помер, а я вижив».

Із радіацією пізніше зустрінеться син Івана Тихоновича — при ліквідації аварії на ЧАЕС. Йому пощастить менше…

Іван Дегтеренко чимало встиг побачити — Донбас, Балтику, Тихий океан, цілину, колгоспне пекло з трудоднями, Замглайський торфозавод, звідки й пішов на пенсію. Гірко сьогодні дивитись, як вимирає рідне село, як порізали на брухт завод, як гине на новій війні цвіт нації...

«Війни нам не треба», — підіймає голову старий. Його очі вмить загораються живильними блискавицями, і він, як той давній старець, прорікає свою істину, котру проніс через тернисте і довге життя: «А от росіяни нам не брати… Ніколи вони нас рівними не вважали, завжди ставились, як до рабів. Не треба нам таких братів».