Життя після голодомору

Леонід ЛОГВИНЕНКО.

Навколо комплексу Пам’яті жертв голодоморів, що знаходиться на Харківській окружній дорозі, на території Малоданилівської ОТГ, спалахнув і досі триває скандал.

_{Чутлива тема}

ПОЧАЛОСЬ усе після того, як на пагорбі біля комплексу — скорботному для більшості українців місці — встановили із великих літер напис «ФЕЛЬДМАН ЕКОПАРК», таким чином рекламуючи цей розважальний заклад.

Пам’ятник жертвам голоду з’явився тут наприкінці першого десятиліття двохтисячних років за президентства Віктора Ющенка. Автор меморіалу Олександр Рідний зобразив сім’ю: батько намагається захистити своїх близьких від дошкульного вітру, який дме з холодної російської півночі, а мати, як Оранта, благає небо, аби воно врятувало двох її діток від голодної смерті. Кажуть, що саме на цьому місці стояв у засідці загороджувальний загін, який не пускав селян до столичного Харкова по порятунок.

Упродовж більш ніж десятиліття існування комплексу ніхто жодних рекламних щитів, плакатів, бордів поруч не встановлював. До цієї осені.

— Це просто жах і ганьба, — обурюється автор меморіалу Олександр Рідний.

Представники Інституту національної пам’яті відразу заявили про недоречність розміщення реклами саме тут. Представниця інституту в Харкові Марія Тахтаулова каже, що хоча біля пагорба і нема поховань, проте це єдине впорядковане місце пам’яті в регіоні, окрім того, тема голодомору дуже чутлива до сьогодні.

Представники екопарку, коли невідомі в масках повалили напис, дуже швидко відновили його. Причому пригрозили, що тепер букви, зроблені з міцнішого матеріалу, вони приварили, спробуйте, мовляв, зазіхнути. Ці люди не вважають свої дії приниженням національної пам’яті. Готові, кажуть, до діалогу, але будуть протистояти «бандитам»… Словом, уперлися. Проте не зрозуміло, яка необхідність встановлення напису, який прославляє олігарха й громадського діяча Фельдмана, саме в цьому місці.

Отож конфлікт, з усього видно, триватиме.

_{Посттравматичний синдром?}

В ОДНОМУ з коментарів під матеріалом про Меморіальний комплекс прочитав і таке: «Навіщо говорити про минуле? Це було майже 100 років тому… Потрібно про сьогоднішні проблеми писати й переживати, як нашим дітям жити». Так зазвичай пишуть московські «коментатори», а трапляється, що й свої.

Старший співробітник Інституту дослідження Голодомору Національного музею Голодомору-геноциду Ніна Лапчинська вважає, що проблеми з національною пам’яттю нікуди не зникли. Те, що людина робить вигляд, начебто проблеми не існує, має своє коріння. Науковиця переконана, що люди, які пережили Голодомор, намагалися самі забути це жахіття, не хотіли або боялися розповідати своїм дітям, онукам про те, що вони пережили. Аби і з ними нічого подібного не трапилося. Вони глушили все це в собі, бо спогади були надто болючими. Окрім того, те, що відбувалося з людьми тоді, не завжди відповідає нинішнім моральним нормам. З кимсь вони не поділилися шматком хліба, комусь відмовилися допомогти — і їм потім стало соромно за це.

Не згадують про Голодомор і нащадки тих, кого ешелонами вивезли на «зачищені» Харківщину, Схід та Південь України. Ніна Лапчинська згадує, як вона та її колеги багато років тому збирали свідчення про Голодомор у Борівському районі. Разом з учителем місцевої школи Лесем Ісаєвим вони вирішили розпитати стару жінку про великі льохи в сільці біля Богуславки, куди 1933-го нібито скидали тіла померлих. Однак та жінка нічого про це не знала. Як потім з’ясувалося, її батьки, як і багато інших людей, приїхали на Слобожанщину в порожні після голоду хати українців. До речі, тоді ж розпочалася русифікація сільських шкіл. Класи, де був хоч один переселенець, переводили на російську мову викладання.

І, певна річ, не згадують про голодомор і нащадки тих, хто відбирав в українців останнє. Чи не вони здебільшого становлять правлячий клан у країні?

_{Пограбована нація}

КОЛИ говорять про голодомор, то насамперед зачіпають тему хлібозаготівель. Мовляв, зерно потрібне було, аби продати його за кордон та провести індустріалізацію. А як тоді пояснити, що чимало збіжжя гнило в коморах, коли мерли люди? Головна мета була, напрошується чіткий висновок, не хліб, а знищення нації. Когось, звісно, залишити, але зробити так, щоб людина боялась навіть згадувати, що вона українець.

Коли в людей забрали збіжжя до крихти й загалом усе їстівне, вони, звичайно, понесли генд­лярам цінності, які в родинах зберігалися століттями, — хрестики, обручки, червінці… Перед цим 1930 року були відкриті торгсини, тобто магазини для торгівлі з іноземцями. В Україні їх налічувалося найбільше, і вони не тільки торгували з іноземцями, а й приймали золото, срібло, діаманти, платину від населення. Причому Український торгсин був філією московського, а директори місцевих філій — членами обкомів партії.

Людей грабували по повній: спершу коштовні речі приймали як лом, потім той, хто оцінював і зважував, дурив голодну людину, аби увірвати й собі, далі під магазином на нього чекав міліціонер, який запитував, де чоловік узяв золоту річ, чи не куркуль він. Отримавши ж квитанцію за коштовність, яку оцінювали відповідно до вартості ста грамів хліба чи крупи, голодний не мав гарантії, що отоварить її у спецмагазині. То хліба, казали, не завезли, то крупи… А незабаром людина помирала від голоду.

Грабунок українців був такий масштабний, що головна валютна виручка СРСР 1932 року сформувалася не від торгівлі нафтою, зерном чи лісом, а саме від скуплених за безцінь коштовностей наших прадідів, які вони накопичували поколіннями. Вони могли б послужити добробуту родин, розвитку нації, врешті-решт, її спротиву і відродженню в майбутньому, натомість десятки тонн золота, срібла пішли на її знищення.

_{На заваді реформам}

В ОДНОМУ зі своїх інтерв’ю письменниця Оксана Забужко говорить про наші нинішні проблеми як про наслідок Голодомору.

— Був ліквідований клас вільних виробників, знищена повага в самому менталітеті нації до власності, звичка до самоорганізації, — констатує вона. — Тобто було ліквідовано все те, що є необхідним для повноцінного функціонування зрілої європейської нації.

Ніна Лапчинська привертає увагу до того, що посади, кар’єри більшості нинішніх можновладців тягнуться з тих часів.

— Якщо подивитись на біографії, то з’ясується, що «червоні» директори підприємств, радгоспів, колгоспів — переважно звідтіля, — певна Ніна Лапчинська. — Завжди є виконавці й жертви, і вони практично не перемішуються. Зазирніть у родоводи прокурорів, суддів, поліцейських чинів — там посади передаються, вважайте, спадково в кількох поколіннях. Отож європейська бюрократія і наша — абсолютно відмінні. Коли в мене запитують, чому в Грузії, Польщі, Чехії пішли реформи, а в нас ні, я відповідаю: «Там не було голодоморів». Поки нація не усвідомить, що голод був штучний, спрямований на те, аби вбити не просто населення, а саме етнічних українців, сподіватися на успіхи в реформуванні матеріальної і духовної сфер годі…