Архів
П’ятниця,
27 листопада 2020 року

№ 91 (19839)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:КриницяНаша пошта
  Версія для друку          На головну

Забуттю не підлягає

Підготувала
Ганна КЛІКОВКА.

ЧИМ ДАЛІ відносить нас час від страхітливих подій, пов’язаних із голодоморами в Україні, тим пильніше вдивляємось у ту далеку епоху. І тим сильніше бажання серця знати правду: що діялося в ті роки, як пережили їх люди. А правду можуть повідати лише живі свідки. На жаль, їх серед нині сущих усе менше, майже не залишилося. Мудрі науковці, історики почали шукати ту правду між людьми давно, збирали свідчення очевидців, вислуховували стареньких, фіксували це для прийдешніх поколінь.

Серед таких — доцент кафедри історії України Центральноукраїнського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка кандидат історичних наук Світлана Проскурова. На початку двохтисячних років вона ініціювала проведення етнографічної практики студентів факультету історії та права тоді ще КДПУ ім. Винниченка, й упродовж кількох років педагог і групи студентської молоді вирушали на села, зустрічалися зі старенькими мешканцями, нотували їхні розповіді у блокнотах, писали на диктофони — техніка тоді була не вельми «просунутою». Відтак тривала копітка робота з опрацювання матеріалу. Але вони це зробили!

— Бачу крізь роки тих людей, і моє серце завмирає від неймовірного болю: які люті муки пережило наше багатостраждальне українське село. Студенти безпосередньо контактували з людьми — свідками тих трагічних подій, і пережили посттравматичний синдром, пов’язаний із Голодомором та подіями Другої світової війни, — згадує Світлана Володимирівна. — Але це залишилося з ними, тепер уже дорослими поважними людьми, на все життя. А тоді навчились уважно вислуховувати життєві історії, розвинули в собі почуття глибокого співпереживання трагедії сільського люду, опанували непросту науку, як справлятися з особистим стресом, розв’язувати етичні проблеми.

У той час ентузіасти зробили неоціненну справу — донесли до нас живе людське слово про Голодомор. Ось тільки краплина з багатющого матеріалу, першоджерел, які вдалося зібрати на Кіровоградщині, у Бобринецькому районі, студентам разом зі своїм науковим керівником (орфографія оригінальних записів збережена).

Записи студента 24-ї групи факультету історії та права Олександра Мушика

Кондратьєв Іван Захарович, 22.03.1925 р.н.

Село Мирне Чарівнянської сільської ради Бобринецького району

Мені виповнилося 7 років.

Я думаю, що причинами голоду були п’ятирічки. Треба було розвивать економіку в країні. Хліба в державі було, але вивезли і нікому нічого не давали.

Я знаю таке: у нас було дві коняки, два плуги, жниварка. Батько мій до революції був бідняком і не мав нічого. А як Ленін наділив землею, були тоді банки, давали кридити, так батько і розжився. Батько говорив: «Я не бідняк, я середняк, у мене все є».

Батько добровільно написав заяву і поступив у колгосп. А наш сусід через дорогу та не поступив у колгосп, у них було семеро дітей, а в нас четверо. То його як обклали налогами, то він таки вступив.

А в голодовку їх сім’я вимерла майже вся, а в нас тільки одна баба померла. Як голодовка була, багато вмерло. З нашого села за дві війни вбито менше було, ніж загинуло від голоду людей, це мій батько підраховував. В колгоспі лише перед жнивами стали трохи давати їсти. А то весь час у колгоспі не було нічого, комори були пусті.

Щоб вижить, їли різні рослини — сусай, козельчик, бабки, а саме найсолодше — з очерета коренище, їли ще бугилу, морковник, корінь лопуха. Вижив я, бо ходив ловити рибу, а як не зловив, то до колодязя, а там жили горобці, натягуєш сітку — і є п’ять горобців, це тоді для нас був делікатес.

У Бобринці люди також голодували, як і ми, люди не могли допомогти одне одному.

Лашкул Зоя Павлівна, 17.04.1924 р.н.

Село Миколо-Бабанка Бобринецького району

Я думаю, що голод було зроблено штучно, просто влада зробила голодовку. У людей забирали все — це у 32-му році, а в 33-му була вже голодовка.

Під’їжджали до дворів підводами і все забирали — капусту з погріба, картоплю, залишки зерна, рушники та інші домашні речі. Оставляли людей голих і голодних. Були такі люди, які боронилися, вони тікали у міста.

Приховати нічого не можна було, вони приходили — і кругом ковером. Батько два відра кукурудзи заніс у лісосмугу, а як вмер, ми так і не знайшли.

Ті люди, які забирали зерно, то вони не голодували. У нас осталась корова, а вони забрали, а ми були ще малі, дуже хотіли їсти. Нас в сім’ї дітей було п’ятеро, сестра менша і брат вмерли, бо їсти не було чого.

У містах голоду не було, може, трохи. Люди тікали у міста, бо там давали хоть кусочок хліба. А з села не пускали, якщо хто вирвався у місто, то тут були такі буксіри, які завертали людей назад.

Весною 33-го года був сильний урожай, а люди вимерли і по селу валялися. Росла над дорогою пшениця, я пішла, хотіла вирвать, та тут приїхав об’єщик на коні і мене нагнав. А другого дня пішла знову, беру колосок, а вирвать не можу. Впала, так і осталась в бур’яні пухла лежать.

Люди їли сусай, какиш, щавель, з дерева листя, і я вижила, бо їла. Були випадки людожерства, ще їли котів, собак. Коні дохли, а люди їх тягали і їли, всьо равно всі вимерли.

Ніхто нікому не допомагав, не було чим. Багато вимерли, цілими сім’ями — половина села.

Федорчук Ганна Микитівна, 31.03.1925 р.н.

Село Кетрисанівка Бобринецького району

Я вважаю, що причиною голоду була насильницька колективізація.

У батька нас було семеро, і батько було прийде додому, засмучений такий, та й оддає останнє, бо примушували, насильно все забирали. Ходили по хатах і одбирали у людей все до крихти.

Ми ховали хліб у пічі. Під піччю пошили торби і замазали, так вони прийшли, поковиряли, знайшли і все забрали. І коло річки ми ховали харчі, так і там витягли.

Ходили й одбирали чужі люди, але були поміж них і наші. Наші були ще хуже, чим чужі, деякі доносили на односельців.

У людей забирали худобу і сільський реманент, грабували людей.

А голод був такий, що багато сусідів і взагалі людей в селі вимерло, а нема кому і ями викопать, тому люди ото де вмирали, то так і лежали.

Про людоїдство у нашому селі я не чула.

Ми, щоб вижити, їли різну траву. Бувало, ходили на поле, крали колоски, та все ховаємось, щоб не побачив нас об’єжчик, бо як встріне було, то й не радий будеш.

Голод був дуже страшний і забрав багато людей у могилу.

Записи студента 24-ї групи факультету історії та права Сергія Цвігуна

Тєтєріна Пелагія Логвинівна, 1919 р.н.

Село Володимиро-Іллінка Бобринецького району

Ой, голод був страшний, нагляділися, нехай Бог милує. Нічого не було їсти, а потім гриби по полю почались, оце такі з чашечками, де вони могли братися? Напевно, Бог ото побачив, як ми страждаємо, і дав. Переспався, встав зранку і пішов. А там цих грибів хоч косою коси, оце з такими чашечками, не такі, як оце зараз, а кругленька така шапочка надіта. Народу ходе збирає, а потім скоріше додому, начистили і варить, і так, вважай, наїлись. А ранком приходь обратно, і знову як хтось настелив, де вони могли братися, напевно, Господь посилав?

А відійдеш, спати хочеться, але не лягали на дорозі — боялися, бо крали і різали уві сні, а потім їли, людей їли. Люди людей, та хай Бог милує! А потім хороший врожай зародив, то пшениця була. Голова колгоспу хороший був і каже: «Я намелю вам пшениці і дам авансом муки, а потім зерно буду давати!». Намолов, потім прийшли люди до комори, він роздав, кому скільки треба. І наїлися ми тоді так смачно і сито. А до того бур’ян один їли, кропиву, ото зірвемо її — і що робити, муки нема, одна кропива, нарвали її, прокип’ятили, вижали, а далі що, а що далі? Порізали її і на сковородку, а вона і пристала, не помазана, масла то ж нема. Господи, пережили, є що згадати. І лягаєш спати, і згадуєш тих, хто повмирали.

Кулик Марія Іллівна, 1926 р.н.

Село Федіївка Бобринецького району

Народилась у багатодітній сім’ї, всього у сім’ї було 11 дітей. Батьки були одноосібниками, до колгоспу не вступали. Жили не дуже бідно.

У 1932 році урожай зібрали гарний, але людям нічого не дали, все вивезли. Весною 1933 року прийшли вночі і забрали батька, так ніхто і не знає, де він подівся. Одібрали город, з хліва забрали все. В хаті було багато горщиків. У ті горщики насипали потроху зерна, а зверху прикрили пір’ям — знайшли, зерно забрали, а горщики побили. Ходила по селі бригада (пам’ятаю три жінки — Дуню Чуриху, Фросю Табуненко, Меланку Мироненко), і все переривали і забирали. У сусідки (Махора — дівоче прізвище) розбили грубу, думали, що там зерно.

В зимово-весняний період померли два брати і три сестри — Іван, Володимир, Ганна, Віра і Тетяна. Їсти дуже хотілось, їли все, що знаходили: горобців, ворон, ховрахів, загиблих тварин, свиріпу, лободу. Я змогла врятуватися за рахунок того, що вдалося розкидати по городу жито, і коли воно почало трохи дозрівати, то я цілими днями сиділа в ньому, вилущувала із колосків зерно і їла його.

Люди дуже бідували, умирали кругом, мертві лежали попід тинами, на дорогах. Ями копати не було кому. Якщо хтось помирав і викопували яму, то ховали в неї багатьох людей.

Тут, де живуть Валкові, жили Тоцькі. У них було начебто четверо дітей. Одна дівчинка вижила, і її забрали Шкурницькі. Ходили в селі тоді слухи, що Тоцькі спекли в печі одну дитину і з’їли. Дуже бідували сім’ї Ланецьких, Олексіїнків. У 1933 році теж був дуже гарний врожай, але людям знову нічого не давали, все вивозили.

Іващенко (Гутвиновська) Галина Григорівна, 1923 р.н.

Село Буховецьке Бобринецького району

В 1932-му і 33-му врожай був хороший, але Сталін нічого не давав, для того щоб люди погибали. Ото таке було, такий час був.

Під час голодомору проживала в селі Подорожнє Новоєгорівського району, це там, де нині Світловодський район. Пам’ятаю, ходили бригади по хатах, все забирали, то Сталінова робота була.

В голоді винуватий Сталін, він — головний винуватець, це він все це і робив. При Сталіні люди дуже погано жили, голодували, на ходу падали. Хай Бог милує, я не можу далі розказувати, як я це пережила.

(Далі респондент відмовилась розповідати про події Голодомору, так як згадувати про ті страшні події їй було дуже болісно).

Бобріцький Михайло Якович, 1923 р.н.

Село Миколо-Бабанка Бобринецького району

1933-й я добре пам’ятаю. Мерло багато людей. Ходили бригади активістів і все забирали.

На полі були скосили сорго, скосили, але не обмолотили. І я взимку ходив туди на поле і збирав снопи прямо з-під снігу. То це я назбираю його, скільки зможу, і несу додому. А дома спочатку висушували, а потім мати намолотювала, і так ми змогли отримати 1,5-2 центнери того зерна.

А то ті бригади, що ходили, забирали геть усе — жито, пшеницю і все, що можна було їсти. Діти лежали пухлі від голоду, а вони прямо на очах у них забирали все, нічогісінько не лишали. Якщо думали, що хтось щось заховав, то того допитували. Так, пам’ятаю, що бабу Бердашку мучили і таким чином хотіли взнати, де вона сховала пшеницю. Із бригади я пам’ятаю Холона і Вареника.

Був дід, який забирав і вивозив мертвих, то йому за його роботу давали по 600 грамів хліба на день. Яму виривали, туди скидали тіла і навіть не засипали, ніхто нікого по-людськи не ховав.

Як настала весна, то їли коріння з комишу і лопухи. А потім і новий врожай вродив. А як тільки вродило, то багато людей з голодухи понаїдались і померли, не витримали, такі всі були ослаблені голодом.

Записи студента 24-ї групи факультету історії та права Віталія Мельника

Месевра (Бублик) Євгенія Павлівна, 1923 р.н., уродженка села Глодоси Новоукраїнського району Кіровоградської області

Село Витязівка Бобринецького району

Закінчила десять класів. В сім’ї було троє дітей, батько працював трактористом, мати працювала в колгоспі. Діда розкуркулили, мав дві дочки й сина. Опух від голоду і помер. Батько приносив з колгоспу зерно.

«Буксири» ходили по хатах, забирали зерно. Коли забирали зерно, люди плакали, кричали, благали не відбирати. Забирали все — мерзлу картоплю, зерно, колоски… Батько пішов на поле і приніс колоски. Об’їждчик відібрав їх у батька. Сусіди були пухлі від голоду, коли з’явилося зерно нового урожаю, наїлися і померли. Виживали як могли — їли лободу, пекли плацики з мерзлих буряків.

В селі Глодоси померло дуже багато людей, їх звозили в одну яму підводами.

Рябокінь Варвара Дмитрівна, 1919 р.н., уродженка села Соболівка Шполянського району Черкаської області

Село Витязівка Бобринецького району

Батько помер з голоду, у тітки померли син і дочка. По селі ходила бригада, забирали все. Вона складалась із місцевого населення. Називали їх «буксири». Забирали все, провіряли кругом по закутках. Забирали жорна і ступи. Люди ховали зерно в снопи, закопували. Опору не чинили. Встановлювалися податки: 100 яєць, 40 кг м’яса, квасоля, горох…

Харчувалися всім; їли дохлих коней. В скиртах мати навіяла пшениці, товкли макогоном в глечику зерно. Їли сирий буряк. Весною збирали мерзлу картошку, пекли буряки.

Трупи скидали в погріб. Якщо близько до кладовища, то возили туди.

Хліб у коморах був, їх охороняли. Пізніше вивозили, казали, що на допомогу нашим солдатам.

Котрі не йшли в колгосп — розкуркулювали і виселяли.

Версія для друку          На головну
  • З повідомлень інформагентств
Несвяткові свята
Читати
Таки торгуватимемо
Читати
План перевиконали, а грошей нема?
Читати
Нема контролю — роблять, що хочуть
Читати
«Пакунок малюка» повертається
Читати
Вербують по всьому світу
Читати
Носіть маску правильно
Читати





 

При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове