Наша пошта

Село неначе погоріло

Павло ПОХОДУН.

с. Більськ

Котелевського району

Полтавської області.

НІ, ГІРШЕ, ніж погоріло. Не витримала б душа великого Кобзаря такої наруги над земляками, яку організувала очманіла більшовицька зграя в українському селі у 1932-1933 роках.

Зовсім не посуха винна в голоді. Не було й іншої стихії, яка б погубила врожай. Він був навіть вищий (принаймні у нас), ніж у попередні роки. Цей урожай пішов за кордон, заскладувався в засіках першої робітничо-селянської держави. Під засіки були пущені чи не всі наявні церкви. Що не поміщалось чи не встигли вивезти — гнило на станціях просто неба, проте людям не дісталось. Тут треба сказати: якби була посуха, де б стільки хліба набралось? Нечуваний голод на наших благодатних землях і в місцях компактного проживання українців за межами України організувала злочинна кремлівська банда, одночасно стараючись приховати добре спланований національний і соціальний геноцид.

Передували голодомору розкуркулення й колективізація. Як колективізували, знаємо теж. Примушували впертих писати заяви під загрозою виселення, катування, доки не зламаються (активісти реготали до сліз). Знущалися з людей, ламали століттями вироблений уклад життя, творячи новий, соціалістичний.

Насильницька лінія партії активно впроваджувалася насланими уповноваженими, місцевими активістами, в які подались немало безсовісних ледарів і п’яниць. Розкуркулення багатьом із них було, як манна небесна. На новій хвилі боротьби за рівність і справедливість вони виганяли хазяїв із хат, незважаючи на плач дітей, голосіння матерів, негоду, траплялося, навіть одяг зривали з «класових ворогів». Самі ж наввипередки вселялись у їхні оселі. Довелось потім відробляти дармове житло зі штричаками в руках. Дехто з активістів навіть хизувався своєю чорною діяльністю.

Того, 1932-го, з колгоспів вимели все, про це відомо. Колгоспник не одержав за тяжку працю ні грама хліба, грошей же він не бачив ще з артілі. Це одна з основних причин голоду. Та якби не було огульного грабежу, «червоної мітли», голод був би незрівнянно менший. Адже малися в оселях деякі запаси зерна (видавалося до цього колгоспникам на кожного їдця), вдома частину присадибної ділянки засівали зерновими, кукурудзою, городина росла, худобу тримали (хоч і вирізано її було чимало, щоб не вести до колгоспу). Та все дощенту забирали активісти. Кусня хліба на столі не лишали. Вигрібали з домашніх господарств до квасолини. Навіть сяке-таке вариво перекидали, виливали на долівку. Так актив виконував план.

Що їли голодні люди, краще не переповідати. Часто це не рятувало, а прискорювало смерть. Найжахливіше, найстрашніше, до чого можна довести людину, — коли матері їли своїх дітей. Випадки такі були, хоч і не численні.

Особливо лютував голод навесні 1933 року, коли вже і сонце звало до життя, однак світило воно якось не так, несила людям було: вмирали старі й малі, по хатах і на вулицях. Мертвих, між якими інколи були ще живі, а під деякими вже хробаки заводились, найняті за скибку хліба односельці періодично звозили в загальні могили, вкидали туди трупи, як дрова.

Навесні знадобились робочі руки. Хто міг переставляти ноги, брели в колгосп гарувати за пайку, адже за умови виконання норми давали 300 г хліба з відходів або шматок макухи, та ще й на обід варили сяку-таку баланду. Хто не міг виконати норми, той і пайки не отримував, залишивши останні сили в колгоспі.

Марія Олексіївна Панченко працювала в той час розсильною у сільраді: «Серце ледве витримувало дивитись на горе і страждання односельців. Пам’ятаю, дзвонять голові сільради з району, трубка аж розривається від крику: «Мало щось у тебе померлих за останній час у селі, значить, є у людей хліб, погано шукаєте!» — це з її розповіді. Такі методи хлібозаготівлі, безсумнівно, застосовувалися по всій Україні.

Голодомор брав жертви ще й тоді, коли з’явився хліб нового врожаю, — з відомих причин. Ось деякі архівні дані. За переписом населення 1926 року, на території Більської сільської ради (сюди входили кілька невеликих хуторів, мало хто й назви їх пам’ятає) проживало 3994 людей, за переписом 1939-го — 2979. Зважмо, що народжуваність до і після війни загалом була високою, троє-четверо дітей у сім’ї вважалося небагато. Померли голодною смертю щонайменше тисяча чоловік (хоч село й не було на «чорній дошці»). Для порівняння, у війну 1941-1945 рр. загинуло 394 односельці. Нині в селі мешкає дещо більше тисячі людей.

Урожайного 1949-го колгоспникам видали на трудодень як ніколи: владі треба було прихилити селянина до себе. Адже в окопах більшість були селяни, вчора гнані й експлуатовані. Ця ж влада віддячила українському селянину, загалом українству, наказом від 22 червня 1944 року про виселення в «отдельные края», новим голодомором. Голод 1947-го — це теж складова геноциду українського народу, який комуністи списали на війну та посуху (1946 року дійсно була посуха), проте, з газетних даних, тоді лише на Румунію пішло 30 тисяч вагонів хліба — на розширення соціалістичного табору.