• Геополітика

Хто пануватиме на Кавказі?

Михайло ГУБАШ.

Питання про те, хто переміг у війні в Нагірному Карабаху, не стоїть: одні рахують втрати, другі святкують перемогу. Та чи так усе однозначно в неспокійному й вибухонебезпечному кавказькому регіоні?

КОЛИ наприкінці вересня між Азербайджаном і Вірменією спалахнула війна, багато хто у світі відчув тривогу: чи не виллється це збройне протистояння у Третю світову? Нагадаємо: річ тут у тому, як уже писали «Сільські вісті» в номері за 13 жовтня, що Вірменія є членом ОДКБ (Організація договору про колективну безпеку), до якої також входять Росія, Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан. Це щось на кшталт Варшавського договору, створеного в радянські часи (1955 року) на противагу НАТО.

З іншого боку, Азербайджан відкрито й активно підтримала Туреччина, яка є членом Північноатлантичного альянсу. Таким чином, виникла потенційна загроза збройного конфлікту між двома міжнародними військово-політичними таборами.

Втім, від активних дій два могутніх представники ворожих таборів утримались. Туреччина безпосередньо свої війська не вводила.

А Росія... Росія, жонглюючи словами й аргументами, вміло зіскочила з теми. Мовляв, так, згідно з договором, ми є союзниками Вірменії і маємо захищати її від агресії усіма, в тому числі й військовими, способами. Саме так і зробимо, коли противник зазіхне на територію власне Вірменії; Нагірний Карабах же, як не крути, за всіма міжнародними документами визнається світовим товариством територією Азербайджану, котру Вірменія окупувала на початку 1990-х років, щоб, як вона стверджує, захистити тамтешнє вірменське населення. Останнє, як відомо, проголосило незалежність від Азербайджану в 1991 році під іменем Нагірно-Карабаської Республіки. Втім, офіційно цієї республіки до цього часу ніхто так і не визнав, навіть сама Вірменія. Тож із формального боку те, що РФ не взяла прямої участі у збройному протистоянні, видається логічним і цілком виправданим. А ось щодо непрямої…

Діючи згідно з такою риторикою, Володимир Путін убив двох зайців. По-перше, помстився вірменському лідерові Ніколу Пашиняну, який на відміну від свого попередника не є цілком проросійським політиком, та ще й до влади прийшов унаслідок «оксамитової» революції 2018-го. Тому Росія дозволила Азербайджану покарати Вірменію. По-друге, Кремль увів свої війська до ще однієї закавказької республіки — Азербайджану. Нагадаємо: збройні сили РФ розміщуються в Грузії (на території самопроголошених «незалежних» республік Абхазія та Південна Осетія) й у Вірменії, де у місті Ґюмрі знаходиться 102-га російська військова база — найбільший військовий об’єкт РФ у Закавказзі. Тепер до цих російських «миротворців» додалися ще дві тисячі «ввічливих зелених чоловічків» в Азербайджані.

Водночас поліпшила свої справи на Закавказзі й Туреччина. Відтепер її військові представники відповідно до мирних домовленостей законно перебуватимуть на території Азербайджану як міжнародні спостерігачі. Проте головним досягненням для нащадків Османської імперії став один із пунктів мирної угоди — про транзитний сухопутний коридор, який фактично напряму з’єднає Туреччину з Азербайджаном. Він пройде вздовж південного кордону Вірменії з Іраном і зв’яже основну територію Азербайджану з його Нахічеванською Автономною Республікою, яка зараз відділена територією Вірменії. А Нахічевань межує з Туреччиною...

Тож, мабуть, недарма деякі експерти стверджують, що вірменська сторона підписала не вигідну для неї мирну (а по суті капітулянтську) угоду насамперед у зв’язку з домовленістю між Росією та Туреччиною, досягнуту «через голову» Вірменії. Втім, чого дивуватись? Адже споконвіку сюзерени між собою домовлялися про долю їхніх васалів.

…Кровопролитний 44-денний конфлікт було зупинено в ніч проти 10 листопада. Президент Азербайджану Ільхам Алієв, прем’єр Вірменії Нікол Пашинян і президент Росії Володимир Путін підписали угоду між сторонами конфлікту і Росією про припинення війни в Нагірному Карабасі (НК).

Згідно з досягнутими домовленостями, вірменська сторона втрачає значні території Арцаху (так вони називають Нагірний Карабах) і всі райони навколо нього, захоплені ще на початку 1990-х. А запобігти поновленню збройного протистояння мають, як уже було сказано, майже дві тисячі російських військових. Вони як миротворці стануть уздовж лінії зіткнення і Лачинського коридору, що з’єднує НК і Вірменію. «Миротворчістю» росіяни займатимуться протягом п’яти років. Надалі, якщо ніхто не виступить проти, — ще стільки ж.

Досягнення угоди про припинення війни привітали в Парижі і Вашингтоні. Насамперед, і США, і Франція разом із РФ є співголовами у Мінській групі ОБСЄ щодо Нагірного Карабаху, яка вже майже 30 років намагається замирити ворогуючі закавказькі республіки. Затим, в обох країнах проживають численні й дуже впливові вірменські діаспори: за різними даними, від 350 тисяч до 750 тисяч у Франції і від півмільйона до понад двох мільйонів у США. Це при тому, що у самій Вірменії налічується близько трьох мільйонів вірмен, що є лише третиною від їхньої загальної кількості у світі.

Втім, зайняті своїми президентськими «розбірками», Сполучені Штати у вірмено-азербайджанський конфлікт цього разу активно не втручалися. Франція начебто теж, проте вже днями заявила, що незабаром надасть Вірменії суттєву гуманітарну допомогу. Проте у міжнародній політиці нерідко буває так, що де гуманітарна, там і мілітарна… Тим паче, що теперішній президент Емануель Макрон не приховує своїх амбіцій значно посилити роль Франції у світовій геополітиці. Тож далі буде.

Вірменії свого часу було вигідніше домогтися залагодження конфлікту шляхом угоди на основі Мадридських принципів, розроблених Мінською групою ОБСЄ щодо Нагірного Карабаху. Ці принципи, запропоновані сторонам конфлікту восени 2007-го, були дорожньою картою врегулювання ситуації в Нагірному Карабасі. Угода передбачала передавання Азербайджану окупованих територій навколо «НКР», тимчасовий статус невизнаної республіки і вирішення її долі шляхом референдуму. Втім, наданим шансом ні тоді, ні в наступні роки не скористалися.

Конфлікт на Закавказзі не можна порівнювати із ситуацією на Донбасі. Передусім тому, що Нагірний Карабах протягом багатьох століть населяли переважно вірмени. Наприклад, 1921-го їх там мешкало понад 94%. Майже така ж ситуація була і на переломі 90-х років минулого століття, коли цей конфлікт перетворився на війну між Вірменією та Азербайджаном. За останнім радянським переписом 1989 року, вірменське населення НКАО становило майже 77%, азербайджанське — 21,5%. Натомість на Донбасі, згідно з останнім всеукраїнським переписом населення 2001-го, понад половина жителів — і в Донецькій області, і на Луганщині — українці за національністю, відповідно 56,9% і 58% українців, а росіян — 38,2% і 39% (за переписом 1989-го року на Донеччині українців було 50,7%, росіян — 43,6%. На Луганщині відповідно 51,9 і 44,8%).

А друге, що за самопроголошеною НКР стояла маленька Вірменія, а за «ЛДНР» — могутня у військовому і політичному значенні Росія. І т. д., і т. п. Які тут можуть бути порівняння? Хіба що варто винести уроки про велике значення наявності могутнього союзника, про власну армію і її спецназ, які мають бути оснащені сучасною високотехнологічною зброєю, і т. п. Але це й так зрозуміло.

Професор соціології Нью-Йоркського університету в Абу-Дабі Георгій Дерлугьян вважає, що ця війна була використана, щоб продемонструвати силу, технологічну й військову могутність Туреччини, а загалом все відбувалося через дорогу, яка поєднає Азербайджан і Нахічевань, а отже, і Туреччину. З часом стане зрозуміло, яка країна домінуватиме в регіоні Південного Кавказу. Г. Дерлугьян пояснює: «Ми тільки що стали свідками великого зрушення у світовій геополітиці. І не схоже на те, що на Заході на це звернули достатню увагу. Насправді ж це історичний момент. В геополітиці почали відбуватися зміни, яких не було з часів Другої світової війни».

З цього випливає, що ситуація, яка на сьогодні склалася в кавказькому регіоні, не є сталою. Зміни будуть. Питання лише в часі. А також у тому, хто найкраще підготується до майбутніх зрушень.