• Долі людські

Кохання, загартоване війною

Леонід ЛОГВИНЕНКО.

Фото автора.

У високосний рік, під час пандемії, коли в Харківському палаці одружень укладають шлюб удвічі менше закоханих пар, ніж торік, вони одружились. Утім, кохання Юрія Компанишина та Олени Ревенко, перевірене ще й війною, таке сильне, що йому, я певен, ніщо не завадить.

ВЕСІЛЛЯ як такого не було. Юркові дали кілька днів відпустки, він приїхав одружитися просто з фронту. Отож воїн і волонтерка берегли кожну хвилину погожого сонячного дня, який випав, на їхнє щастя, між дощами. Відвідали кілька пам’ятних місць Харкова, поклали квіти до монумента Захисникам Вітчизни. Викроїли годинку і для спілкування зі мною. Але через брак часу довга історія стосунків вмістилась у коротку розповідь, яку я почув від них у саду Шевченка, біля монумента Кобзарю.

Познайомилися вони у харківському шпиталі, при якому у перші ж дні війни було створене волонтерське об’єднання «Сестри милосердя» і членом якого стала Олена. Жінка каже, що того першого року російсько-української війни вона не могла спокійно заснути від недобрих звісток, які надходили з фронту. А ще душу розривав звук гвинтокрилів, які ревли над Харковом удень і вночі, доставляючи поранених. Олена не могла залишатись осторонь у такий важкий для України час, тож пішла допомагати у госпіталь.

Роботи там було багато. Більшість поранених, яких привозили до шпиталю, коли з них знімали залиту кров’ю форму, не мали іншого одягу, тож волонтери забезпечували їх усім необхідним — від нижньої білизни до зубної пасти. Збирали харчі, купували воду… Усе те сестри милосердя сортували, розносили по палатах. І, чи не найголовніше, — подовгу говорили з пораненими. А спілкування лікує не менше ніж ліки! Були й такі, хто хотів накласти на себе руки, бо їхні дружини, дізнавшись, що чоловік зазнав каліцтва, відмовлялися від них, подавали на розлучення. Окрім того, не кожний внутрішньо готовий відверто говорити з психологом, а от волонтерам, і Олені зокрема, вони могли зателефонувати й посеред ночі.

— Якось один боєць попросив провести його брата Юрія до лікаря, — згадує жінка. — Я зустріла його біля шпиталю, взяла за руку і повела коридорами… Відтоді, з 2015 року, ми не відпускаємо одне одного.

Корінний харків’янин Юрій на війні з 2015-го. До того мав успішний бізнес: його фірма займається електрикою на будівництвах. Вона, до речі, й зараз працює. Аби потрапити на фронт, чоловік штурмував військкомати. І таки пішов до армії з передостанньою хвилею мобілізації.

За п’ять років війни Юрій сьорбнув чимало. Тримав оборону в окопах, залитих осінніми дощами, стоячи по щиколотки у холодній воді, ходив у тил ворога, був двічі поранений, втрачав друзів... Олена пригадує, як вона їздила до коханого в Кримське. Того дня їй довелося чекати майбутнього чоловіка в будиночку за річкою, прикипівши вухом до рації, аби дістати про нього бодай якусь звісточку. Ніхто не казав, де Юрій. Пішов, мовляв, виконувати свою роботу… Юрій повернувся з побратимами із завдання мовчазний.

— Може, краще тобі поїхати в Харків? — перше, що запитав.

Більшість жінок образилася б на таку зустріч, але Олена вже знала, що тут усе не так, як у мирному житті. А за якийсь час вона довідалася, що тоді, коли група Юрія йшла в тил ворога одним краєм поля, іншим у наш тил пробралася диверсійно-розвідувальна група росіян… Вони заскочили наш опорний пункт зненацька й знищили всіх, хто там був. Тому Юрій перебував у такому психологічному стані, що не знав, як і про що говорити з коханою…

— Це потрібно розуміти і приймати, — вважає Олена.

Вона переконана — на війні дрібниць не буває. Їй пригадується, як мала приїхати до нього у Сєверодонецьк, де він саме виписався зі шпиталю. Але в Харкові її затримала важлива справа. Тож Юрій повернувсь у підрозділ на день раніше. І у першому ж бою витягнув пораненого командира під обстрілом ворога. А якби затримався на день, то не відомо, чи вижив би його бойовий побратим...

— За роки війни трапилося чимало випадків — трагічних і, можливо, героїчних, — каже Юрій. — Але передусім згадуються ті, коли комусь допоміг, урятував.

Війна має різні виміри. Один з них — родинний. Це криваве протистояння на сході зруйнувало не один десяток, а може, не одну сотню сімей. Олена припускає, що, ймовірно, причина в нерозумінні одне одного. Потрібно збагнути: війна — це інший світ, зі своїми цінностями. Там часто побратим, який кожної хвилини готовий захистити тебе від кулі, віддати за тебе життя, дорожчий, аніж дружина. Там, перед обличчям смерті, неважливими стають матеріальні статки. Дружина «пиляє» чоловіка за те, що пішов на нібито непотрібну війну, воює, мовляв, невідомо за що (аякже, телевізор робить свою чорну справу), а в цей час удома нікому цвяха забити, поратися по господарству. Та й любощів не вистачає…

— Орлові не можна підрізати крила, — висловлює переконаність Олена, маючи досвід, набутий у поїздках на передову.

Вона розуміє свого чоловіка.