Наша пошта

• Рядки з листів

Щемливі спогади

З ВИСОТИ прожитих літ усе частіше лину думкою в рідне село мого дитинства. Болючими спогадами повниться 1951-й. Рік переселення. Про страшний задум радянського тоталітарного режиму, який змусив полишити обжиті домівки і вирушити в далеку невідому дорогу, ніхто з моїх односельців не здогадувався. Працелюбні селяни навесні вийшли засівати поле, а як тільки обсіялися, прийшов наказ про переселення.

Перші роки на чужині було неймовірно тяжко. З часом, певна річ, люди власною працею зуміли поліпшити свій добробут, але, на жаль, ті спогади ятрять душу. Щороку меншає свідків переселення. Вже ті, що були дітьми за трагічної історії, постаріли, але доки нам судилося жити, пам’ятатимемо рідний край, де в гори здіймаються віти смерек, де дзюркочуть гірські потічки, де вимовили перше слово. Шанобливо вклоняємося світлим місцям батьківських хат.

Марія РАЙХЕЛЬ.

смт Криве Озеро Миколаївської області.

23 лютого 1943-го нацисти у Срібнянській школі, що на Чернігівщині, спалили 753 людини. Нам, двом малолітнім дітям із мамою, яка була вагітна братиками, дивом удалося врятуватися. Через ліс ми дісталися сусіднього села, переночували у маминої знайомої і на світанку рушили далі — до діда Данила, який до війни працював із нашим батьком у бригаді теслярів. У нього ми пожили тиждень. Затим мама відвела мене у село Калюжинці до далеких родичів, а дворічну сестричку Ліду — до одинадцятирічної небоги Марійки, якою опікувалася після смерті своєї сестри та її чоловіка голодного 1933-го. А сама ховалась по хлівах і горищах, поки стало безпечно у нашому селі. Коли ми всі повернулись до рідної хати, то застали самі лиш голі стіни — поліцаї все до нитки винесли. Виживали як могли. Я носила воду косарям і в’язальницям, щоб заробити на обід, яким годували працівників у полі. Збирали також гнилу картоплю, яку змивали, а тоді пекли коржі. Було-було, всього й не опишеш.

Дякувати Богу, повернувся з війни батько. Я вивчилась на агронома, пішла працювати. Маю стаж 39 із половиною років і заробила, як дитя війни, аж 2284 гривні пенсії, на яку не живу, а виживаю.

Ганна КАПИЧУЛА.

смт Михайло-Коцюбинське

Чернігівського району

Чернігівської області.

Після визволення Києва від фашистських загарбників ми з двоюрідною сестрою Аллою Рубцовою вступили до будівельного технікуму залізничного транспорту. Ходили через усеньке місто пішки. На мені — замале стареньке пальто і 41-го розміру спортивні бутси старшого брата, який загинув на фінській війні. Крім занять, ми ще й працювали на торфорозробках, заготовляли дрова, збирали овочі в місцевому радгоспі «Совки» і в Уманському колгоспі. Так минув рік. Ми з Аллою вирішили залишити технікум і повернутися до школи. У 36-ту нас із радістю прийняли, адже в атестатах мали самі лише «п’ятірки».

На першому поверсі школи розміщувався лазарет для поранених бійців. Учениця 8-го класу Валя Зимня готувала для них концерти і сценки з вистав. Я долучилась до її ініціативи: грала на гітарі й співала. Ми з Валею багато тоді їздили по госпіталях Києва, щоб порадувати поранених віршами і піснями. Валентина Іванівна Зимня стала професором, викладала у театральному інституті, удостоїлась звання народної артистки України. Я, будучи вже студенткою факультету романо-германської філології Київського університету ім. Т. Шевченка, допомагала відбудовувати напівзруйновані будівлі столиці України. У свої 94 роки частенько згадую молодість, яка припала на тяжкі післявоєнні роки.

Лідія МОЖАЄВА,

ветеран трудового фронту.

м. Київ.

У 17 років я вже працювала в Городницькій МТС (нині Новоград-Волинський район Житомирщини). Директором станції був фронтовик Микита Лукич Гудзенко — справжній хазяїн і порядна людина. Ми, молоді трактористи, розкорчовували і розорювали тоді земельні ділянки. А нині село, в якому я жила і працювала, заросло бур’янами.

Батько 1945-го пропав безвісти, і нас, п’ятеро дітей, залишилося сиротами. Мамі було дуже важко поставити всіх нас на ноги. Ми мусили рано подорослішати й піти працювати. Не від солодкого життя я сіла за кермо трактора й опанувала нежіночу професію. Душа болить, як починаю згадувати...

Надія ОЛІЙНИК.

м. Бердичів Житомирської області.