Криниця

Сторінку підготував Василь ПІДДУБНЯК.

Поезія

Золота симфонія

Із осіннього зошита

Ще Господь листкам

зеленобровим

присуду святого не писав.

Ще в гіллястім затінку

діброви

світяться веселі небеса.

Та вітрами січені висоти

вже торкає пензель полину.

І несуть пушиночки осоту

золоте насіння вдалину.

І ступає літо на місточок,

за яким з вишневого шатра

багрянисто світиться

листочок,

мов лякливий привид снігура.

_{* * *}

Картина осені готова.

Жаріє охра. Фіолетом

цвіте прозора акварель.

Але Всевишній живописець

вологим пензликом торкає

рожево-білу одежину

берізки в ніжному димку.

Зове глибінь.

За полем — поле.

Хмарину промінь протикає.

На сонці гріється берізка.

І майорить мазком

червоним

засушений листок...

Задумався листок.

_{* * *}

Вечір вересневий

мовкне, мов чернець.

Медом і сушнею

пахне вітерець.

Яблуня сотає

тишу між людей.

Тягнеться до тайни

грішне, молоде.

З неба сяє Діва

білими крильми.

Яблуко, як диво,

блимає з пітьми.

_{* * *}

Чую в далечі осінній

голос карого плачу.

За луною голосіння

поміж хмарами лечу.

Наближається розплата,

і розкаяння зове.

Повертає тінь крилата

у світання грозове.

Доторкається до степу

нитка променя тонка.

І несе мене до тебе

білий привид літака.

_{* * *}

До ночі у сушарні

біліє дід, як дим.

Віночки планетарні

барвіняться над ним.

Над вишивкою вишні

зірниця зацвіта.

Колише дід у тиші

замислені літа.

А небо велетенське

відблискує в очах.

І на телеантені завис

Чумацький Шлях.

_{* * *}

Ой шукала раю

журавлина зграя.

Та нічого не знайшла,

а зустріла

двоголового орла.

Не усіх карає небо хижака.

Загубила зграя вожака.

Зойкнула від болю

зраджена душа.

Стала воля сіллю Сиваша.

Ой нещасна зграя!

Ні двора, ні кола…

Не буває раю

під крилом орла.

_{* * *}

Непомітно літо пролетіло.

На гілках вишневих —

ні гроша.

Лиш у міднолистій заметілі

відчайдушно пікає пташа.

Хтось на зиму

гнізда полишає,

хтось у теплий край

не полетів.

Пів небес у вирій поспішає,

пів землі чекає холодів.

І нехай десь пір’ячко

родинне

розмітає вітер навісний.

Ти рости,

пташино-сиротино,

доживемо, рідна, до весни!

Петро ПЕРЕБИЙНІС.

м. Київ.

* * *

Дідусь, бабуся — мої спартанці.

Залізне ліжко і сало в банці,

«доріжка», віник, казкова грубка,

«дворянчик» Тобик і кицька-любка.

В садку під тином —

тіниста вишня.

Вона читала думки колишні

про повоєнні голодні роки,

тому й родила завжди нівроку.

Весняні кози, курчата літні.

Забитий погріб, квітник привітний.

Старенькі фото, як пам’ять роду, —

в них сила діда, бабусі врода.

Осінні сливи, зимові струдлі...

Такі прості — і на диво мудрі:

вставали рано, клепали сапи,

борщі варили при світлі лампи.

Колгоспний трактор,

жнива і поле.

На двох — не пишна, та чесна доля.

На хліб, до хліба старанно дбали,

і все, що мали, ремонтували.

Тому й любов до кінця не зносили,

а як кохали — притьма, щосили!

Тому й життя їх здавалось

медом:

у домі скромно — у серці щедро.

_{* * *}

Старенький «фордик» по району

невтомно бігає щодень.

Гримить надсадно на розгоні,

наївшись куряви лишень,

пропахнув рибою, травою...

А тільки осінь — він загруз!

Сусіди витягнуть юрбою —

пригостить яблучком дідусь.

Бува, трубу загубить в лісі,

засне надовго в гаражі...

Або, розкривши люк у «стрісі»,

промчить — так легко, від душі!

Бо ж він — живий! Потрібний!

Дужий!

Бо ж їдуть внуки по гриби!

Долає крейсером калюжі —

тікайте, кури і баби!

_{* * *}

Поховали діда, вулик продали,

а в садку вродилось квітів

для бджоли.

Умивають шибку білі пелюстки...

Де ти спиш, бабусю? Де твої хустки?

Не зминає тишу опівнічне «мууу»,

не співає зранку півень — бо кому?

Тихо дише стріха. Сіна вже нема.

Тут колись онуків бавила пітьма.

Заросте подвір’я —

нікому стоптать.

Темні очі в хатки. Зорі мерехтять.

Тільки ластів’ята цвіркнуть

в гаражі.

Це вже їх обійстя.

Ми вже тут чужі...

_{* * *}

Старенька хатка дихає бузками.

Там чорний кіт на призьбі,

наче тінь,

з калюжі півник вип’є височінь,

крислата груша молиться... А мама

до шляху вийде. Путівець заріс,

ні хмари в небі. Вітер бринить,

на шибці зайчик... Серце защемить,

бо я не тут. Лиш мама,

хатка, ліс...

Віра БАЛАЦЬКА.

м. Гостомель,

Київщина.