• Роздум

Iдеальний українець

Записав
Леонід ЛОГВИНЕНКО.

Ігор Хаперський із сином Святославом і донькою Даною.

Років 12 тому фермеру з Фиголівки, що у Дворічанському районі Харківщини, я описав свій ідеал українця, який трудиться на землі. Бачив це так: живе на хуторі, фермерує разом з родиною і має щонайменше двоє діток. Тоді в Ігоря Олександровича Хаперського було майже 500 гектарів землі, невеличка тваринницька ферма, добротна хата на околиці села, вважай, хутір. До мого ідеалу він не дотягував лише тим, що мав одного сина. А тепер у нього з дружиною Мариною, вчителькою української мови і літератури, є ще донька Дана, а в колисці спить найменший Олег. Як же живеться ідеальному українцеві на рідній землі?

_{Не просто слова}

— Я ЧАСТО думаю над тим, яке обличчя має наша Україна. Яким воно буде в неї через 50 років? — почав свої розмірковування Ігор Хаперський. — Я хотів би, звісно, щоб у ній і надалі були і мої сім’я, і будинок, і ферма.

Хутір, родина, земля — для мене це не просто слова. Це сенс мого життя. Територія, яка нині іменується Україною, колись мала характерні риси — дике поле, козацтво… Це все відголосок нашої ментальності. Тут жили вільні, вільнолюбні люди. Ми не такі, як ті, що сунуть на нас із півночі, котрі завше перед царем падали на коліна. Там хоч ведмедя посади на трон — вони йому поклонятимуться. Тут ніколи так не буде. І, будуючи майбутнє, потрібно розуміти, що це наші й сила, і слабина.

Своїх дітей я виховую вільними, але відповідальними за свої вчинки людьми. Старшому Святославу тринадцять, а він уже сідає разом зі мною за кермо трактора, цього року сам косив сіно, згрібав його у валки, тюкував… Свобода — це коли ти трудишся на власній землі, споживаючи хліб, вирощений власними руками.

Сьогодні українське село потрапило у вирву глобалізації. Для латифундій питання родини не стоїть. Там говорять про земельний банк, на який розрахована певна кількість техніки з визначеною енергоємністю, до неї прив’язана певна кількість найманих працівників, яких вивозять на поля у сільськогосподарський сезон. За цим не проглядаються ні села, ні хутори, ні селяни-господарі.

Це мене лякає, бо для України такий підхід рівнозначний смерті. Якщо загубиться образ села — колиски нації, зникнуть і вільні люди. Господар, середній клас, нікому не потрібні. Звісно, чим одноріднішою буде суспільна маса, чим нижче вона стоятиме на щаблі духовності, інтелекту, тим легше нею буде управляти. Важко цьому протистояти, але я не здаюся, бо таким народився, сформувався, по-іншому мислити не можу.

Прихильники великих латифундій кажуть, що на 100 тисячах гектарів можна ефективніше застосовувати сучасні технології. Знову лише про прибутки… Їм не шкода землі, бо вони на ній не живуть. А коли твоя родина мешкає там, де ти працюєш, то, перш ніж використати хімічний препарат, десять разів подумаєш, чи варто це робити.

Мені подобається, як дбають про землю в Канаді, яка поділена на квадрати по 64 га. І власник, і орендар «клітинки» відповідають не тільки за орну землю, а й за сінокос, струмочок, кожний кущ і деревце на ній. Коли в Україні землю обробляли господарі, то також відповідали за все. А тепер у нас, наприклад, на запитання: «Чия посадка?» часто почуєш відповідь: «Та дідько його знає». Вирубали, а тепер бідкаються, що вітер здуває родючий шар ґрунту.

Землю топчуть, палять усі кому не ліньки. Сільський голова, в якого зарплата 30 тисяч гривень, робить вигляд, що нічого не бачить: «Ми ні при чому — це не наша земля, ми працюємо в межах населеного пункту». Бачте, карантин у них. Замість того щоб допомагати людям, повісили замки на сільраді… Горять поля, горять луки, нещодавно і села вже горіли, а голова: «Я стосунку до питань власності на землю не маю…»

_{Глобальне потепління}

ЦЬОГО року в нас такі суховії, яких і старі агрономи не пам’ятають. Були посухи, але жодного разу, як минулої весни, земля не виходила із зими без вологи. Потім дощі дещо врятували ситуацію.

Не так небезпечні високі температури, як відсутність опадів. Менше дощів іде на Атлантичному узбережжі, ще гірша ситуація в глибині материка, тобто в нас. Як наслідок, у районі ми вже не сіємо яровини, та й озима пшениця, пізні культури під питанням. Я розмовляв із фермерами, котрі припиняють обробляти ділянки, бо через брак опадів ті стають збитковими. А це означає, що бюджет не одержить податків і платежів, пайовик, який сподівається на орендну плату, залишиться без грошей… Як це позначиться на селі, неважко здогадатися.

У мене 450 га землі, 200 голів худоби, з яких 100 корів — 50 молочних і 50 м’ясної породи шароле… Тримаюсь, але стає дедалі важче. Нинішнього року ми недозаклали 200 тонн силосу. Не вистачає на зиму і 30 тонн сіна. Треба зменшувати поголів’я відсотків на 20, аби дотягнути до наступного сезону…

Чи можна тут чимсь зарадити? Рекламуються технології, які начебто є панацеєю під час посухи. Однак, як на мене, це все, аби видурити гроші у фермера, щоб він продав плуга, а купив суперкультиватор чи стриптіл-агрегат. Насправді ж брак вологи страшенний — ніякі технології не врятують. У нас такі пилові бурі були цього року, що жах. На власні очі бачив, коли працював у полі, як чорнозем перетворюється на білий пісок. Гумус вітер видуває, а залишається світлий піщаний ґрунт. Я у глибокому потрясінні був, що славетний український чорнозем може перетворитися на піщану пустелю. Отакі-то справи…