Переорані надії

Зенон МИХЛИК.

Тернопільська область.

У пресі промайнуло: «Контінентал Фармерз Груп» разом зі своїм акціонером — компанією SALIC із Саудівської Аравії — виграла тендер, оголошений саудівським державним закупівельником Saudi Arabia Grain Organization (SAGO), і вперше здійснила прямий експорт високоякісної борошномельної пшениці в Королівство Саудівська Аравія. Поставляють зерно у Джидду з порту Чорноморськ.

ГЕНЕРАЛЬНИЙ директор «Контінентал Фармерз Груп» Георг фон Нолкен висловив задоволення, що експорт зерна, «яке вирощене на наших полях і зберігається на наших елеваторах (виділено автором. — З.М.), буде здійснено саме до Королівства Саудівська Аравія — батьківщини головного інвестора SALIC. Це у компанії вважають важливим кроком у досягненні її стратегічних цілей.

…Коли осіла курява, здійнята останньою завантаженою збіжжям фурою, подумалось: зрештою, хіба тільки «Контінентал...» нагромаджує в Україні якомога більше «своїх» земель із подібною стратегічною метою?

Зі мною погоджується фермер кандидат сільськогосподарських наук Ігор Марусяк із Заліщицького району. В 1993-му він заснував перший в Україні сільськогосподарський обслуговуючий кооператив «Ратай», що став надійним партнером для дрібних, середніх сільгоспвиробників, а також одноосібників. На той час переважна більшість місцевих фермерів були малоземельними: в основному мали до 10 га вгідь, і лише декілька по 40-50 га. Об’єднавшись, зокрема, разом почали вирощувати гібридну кукурудзу, насіння якої тоді високо цінилося. Тобто вирушили дорогою, яку ще в 30-х роках минулого століття підказав відомий земляк із села Лисівці Євген Храпливий — агроном, організатор кооперативного руху в Західній Україні. Пізніше більшовицька влада обізвала авторитетного українського громадського діяча, вченого «націоналістичним лакузою», бо він обстоював «створення сильних селянських господарств, що мали б поважну кількість землі і творили б ядро нашого здорового селянського землеволодіння».

Нагадаємо, в 1930-1939 рр. Є. Храпливий поряд з українською кооперацією створив систему громадської агрономії, яка поставила собі за мету перебудувати західноукраїнське село на зразок сіл Данії та Німеччини. Завдяки вдало напрацьованій моделі аграрно-кооперативного бізнесу вироблена продукція у малоземельних сільських господарствах Галичини була товарною, зокрема, масло, яйця, зерно, овочі та фрукти експортувалися не лише на ринки промислових міст Польщі, а й до Німеччини, Англії та інших країн Європи.

— Це була добра ідея, яку ми спробували відродити та реалізувати на початку 90-х, відчувши приплив свіжих сил, викликаний загальнонаціональним піднесенням, — розповідає Ігор Марусяк. — Але згодом виявилося, що держава надає перевагу великим товаровиробникам. Ті незабаром помітно розширилися, потіснивши чи й зовсім витіснивши дрібні, та стали агрохолдингами. Наприклад, у нашому районі залишилося менше сорока фермерських господарств. Тільки небагатьом при створенні господарства пощастило отримати у постійне користування по 50 гектарів ріллі, пізніше ту практику в державі скасували, отож решта фермерів землю орендує. І таких більшість. Але чи вони вціліють, бо назріває колізія: із наступного року фермерам, які мають землю в постійному користуванні, буде дозволено її викупити за оціночною вартістю, а їхні сусіди, що лише орендують паї, будуть змушені підтвердити своє право на аукціоні. Зважаючи на те, що в цьому зацікавлені також великі агрохолдинги, шанси на перемогу в дрібних фермерів, будьмо реалістами, нульові.

Наївно вважати, каже Ігор Михайлович, що це випадковість, скоріше — один із пунктів наперед написаного сценарію. Причому, напевно, не в Україні. І. Марусяк тривалий час добивався (куди тільки не звертався!), щоб за новоствореними фермерськими господарствами в угоді реєстрували й орендовану землю. Проте відповідь була одна: договір оренди може укладатись лише із конкретною приватною особою, а не з ФГ. І ось що тепер засвідчує сьогодення…

— Цього року один із наших фермерів, якому через поважний вік уже важко вести господарство, вирішив передати справи синові, — наводить свіжий факт Ігор Марусяк. — Зміна надійна — у молодого чоловіка вища освіта, донедавна викладав в агроколеджі, є членом ФГ, як і його дружина, що працює там бухгалтером. Однак чиновники проти, мовляв, переоформлення неможливе. Кажуть, батько мусить залишитися головою фермерського господарства до закінчення терміну чинності договору, відтак син має змагатися за подальше право оренди на земельних торгах. Але звідки візьме на те гроші, орендує ж лише 30 га (ціни на аукціоні стартують із позначки понад тисяча доларів за гектар)? Власного капіталу не надбав, бо яка була вільна копійчина, то вкладав її у розвиток господарства — будівництво складів, підсобних приміщень, придбання недорогої техніки вітчизняного виробництва, насіння і т. ін.

Фермери нашого Заліщицького району зверталися до депутатів Верховної Ради, аби ухвалили постанову, що за ФГ залишається земля, яку вони орендують. Аби аукціони з продажу прав оренди не призводили до руйнування хліборобських династій. Марно. Із наступного року поступово, спершу по 100 га в одні руки, землю пригрібатимуть до себе магнати. Знаю, подекуди в селах уже є підставні особи, котрим бізнесмени дадуть гроші на те скуповування. Шанси вижити є хіба що в господарств, які мають законне право викупу закріпленої за ними землі. Та чи не доберуться згодом і до неї?

Слухаючи болісні роздуми поважного «ратая», згадав сентенцію, висловлену нещодавно стосовно орендарів колишньою чиновницею Хмельницької ОДА, а нині очільницею служби соціальної політики агрохолдингу «Епіцентру Агро», що належить подружжю Герег — власникам мережі магазинів будматеріалів «Епіцентр»: «Мене завжди дивувала ситуація, за якої місцеве самоврядування мусить випрошувати в інвесторів гроші. Сплачуйте податки, і тоді місцева влада вирішить усі свої проблеми».

— На жаль, не всі замислюються над тим, як цілеспрямоване поглинання холдингами дрібного товаровиробника в майбутньому може позначитися на житті сільського люду, — відказує Марусяк. — Адже місцевий фермер не лише платник податків. Скажімо, ми частину зерна з орендованих полів переробляємо в цеху нашого кооперативу «Ратай» на крупи і передаємо як благодійну допомогу лікарні, будинку престарілих. А спробуйте щось випросити в олігархів, котрі засівають значно більші площі... Як голова ради сільгоспвиробників району якось звернувся до виконавчого директора одного з агрохолдингів, аби підсобив продуктами місцевій школі. Розвів безпорадно руками: пишіть листа до Києва, там хазяїн засідає у парламенті, він «рішає вопрос». Більше до нього я не підходив, натомість зателефонував місцевому фермерові: «Іване Івановичу, знову виручай…»

Ще один приклад. Скажімо, живе у селі колишній учитель, а нині пенсіонер. Утримує невеличке домашнє господарство: кури, качки, поросятко… Земельного паю нема, де купити зерно, щоб прогодувати ту живність? Великі агрокомпанії, відсипавши дещицю зібраного врожаю у розрахунок своїм орендодавцям, решту збіжжя завантажують на фури і везуть у порти. Звідти український хліб пливе у заморські краї. А безземельні сільські жителі йдуть до фермерів, бо куди ж іще? Звісно, не відмовляємо, виписуємо, що маємо, — ячмінь, пшеницю… І так буде, поки на цій землі працює фермер.

…Однак реалії такі, що для багатьох із працелюбів цьогорічні жнива можуть виявитись останніми — із наступного літа земля стане товаром. Це дуже непокоїть Ігоря Михайловича ще й тому, що може переорати надії його близьких — дочка і зять, агрохіміки за освітою, узялися господарювати на орендованій землі… Навряд чи своє бажання бути хліборобами зможуть підтвердити на майбутньому аукціоні — таке право продаватиметься за «грубі» гроші. Позаяк для них утрата можливості працювати на рідній землі рівноцінна втраті роботи, мабуть, змушені будуть податися за кордон.