Вербиченька

Cторінку підготувала Устина ГРЕЧАНЮК.

• Про найдорожче

Ясніє світ, коли матуся поруч

Ганна БОЙЧУК.

Запорізька область.

ПОКИ живе на світі матуся, навіть дорослі діти почуваються маленькими, а їхні серця — захищеними. Бо ніхто так не спитає увечері: «Ти стомився? А чого сумні оченята?». Порадить тепліше одягатися і не нервувати на роботі.

Ніна Мошенська, щира добра людина з села Піскошине, що у Веселівському районі, давно є мамою дорослих дітей і люблячою бабусею. Але вона ще й улюблена донечка, бо живе поруч матуся, Станіслава Гнатівна. Цьогоріч жінка перетнула 80-річний рубіж. Ніна впродовж років розпитувала маму про її життя, минувшину і склала цікаву оповідку, яка, поза сумнівом, стане і через покоління найдорожчим спадком онукам, правнукам. Щемну історію розповіла і мені.

— Наша матуся прийшла на світ 1940 року в білоруському селі Казиміровка Гомельської області. Коли почалася Друга світова війна, її батько, Гнат Ананійович Чубар, відразу ж пішов на фронт. Маленька Слава разом із мамою і всією білоруською ріднею залишилася в окупації. Білорусь — край партизанської слави. Від злості і люті, що не можуть знищити партизанських загонів, фашисти спалювали цілі білоруські села разом із жителями. Було знищено і Казиміровку. Проте, вчасно попереджені, більшість жителів зуміли сховатися в болотах, в густому лісі. Для дитини змайстрували висячу колиску, обтягнули мішковиною, натовкли сіном і повісили на гілці молодого дубка. Почалося лісове життя в землянках. Було холодно, голодно і дуже страшно. Коли німці прочісували ліс, людям доводилося зриватися з насиджених місць і в чому були тікати на болота.

Одного разу, коли німці напали зненацька і всі в паніці почали тікати, колиска з немовлям так і залишилася висіти на дереві. Ворожа куля прошила низ мішковини, але дівчинку не зачепила — оберігав Янгол. Попри постріли, крики, ґвалт дитина… спала. Прокинулася тільки тоді, коли її мама в розпачі шарпнула колиску на себе. Від холоду і недоїдання у Славки під борідкою утворився гнійник, якого не могли позбутися жодними народними методами. Тоді командир партизанського загону Сидір Ковпак відправив її разом із пораненими на Велику землю літаком. Там дівчинку прооперували і повернули назад до мами.

Після звільнення Білорусі, оскільки їхнє село було спалене, родина моєї мами переїхала в Україну, в село Рудня-Мечна Овруцького району на Житомирщині. Тут Славка і в школу пішла. Та все чекала-виглядала свого татка. А він, пройшовши три війни, аж 1947 року повернувся до своєї донечки…

Після закінчення школи дівчина не цуралася різних робіт. Була красунею, сільські парубки почали задивлятися... Грала і в сільському театрі. Якось на комсомольських зборах увагу привернув молодий учитель, він прибув із Черкащини за направленням. А Борис одразу закохався! 1958-го побралися, а через рік народилася й перша донечка Ніна. Через чотири друга — Оля. На початку 1970-х у родині з’явився синок Олексій. Усіх трьох батьки виростили, виховали, дали освіту й одружили.

— Здавалося, живи й радій, — веде далі розповідь Ніна Борисівна. — А тут знову лихо чорним болем увірвалося в Україну — 1986 року сталася аварія на Чорнобильській АЕС. Наше село Рудня постраждало від цієї біди й увійшло до зони обмеження. А мама ще й перенесла тяжку операцію. Тож батьки переїхали до мене у Піскошине.

На жаль, невдовзі тато помер. Мама дуже важко пережила втрату. А потім почалася війна на Сході України. Спочатку пішов воювати онук Володимир, а потім і син Олексій, його батько, і знову тривога поселилася в маминих очах. І хоч свої, дякувати Богу, вже вдома, немає спокою неньці, тяжко переймається гіркими звістками зі сходу.

Матуся — оберіг родини, вона завжди кожного підтримає, порадить, допоможе. Якщо дозволяє самопочуття, Станіслава Гнатівна вишиває, плете, доглядає курочок. З інтересом очікує свіжу пошту, її дуже цікавлять події, що відбуваються в Україні.

«Життя з мамою, — впевнена Ніна Борисівна, — це подарунок долі, а помножений на довгі роки, він є просто безцінним. Молю Бога, аби довше жила. Щоб на світанку виходила в наш сад, усміхалася квітам і травам».

На фото з сімейного архіву: Станіслава Гнатівна Чубар у свої 80 літ радіє життю і людям.