Криниця

Сторінку підготував Василь ПІДДУБНЯК.

• Роздуми над прочитаним

Євшан-зілля, що опам’ятовує

Жанна ЮЗВА,

член Національної спілки письменників України.

смт Підволочиськ

Тернопільської області.

Про книжку Василя Антоніва «Українці в Москві» (Вінниця, Нілан — ЛТД) скажу відразу: враження від неї надзвичайне! Цю працю автор (а їх у нього сила-силенна!) присвятив 30-й річниці створення Товариства української культури «Славутич» у Москві.

ВАСИЛЬ АНТОНІВ (лікар, педагог, вчений-академік) з 1964 р. й по сьогодні працює в Центральному інституті фахового вдосконалення лікарів у Москві. Майже все життя прожив у столиці Росії, та духом і помислами з Україною, бо сам родом із лемківського села Ославиця (Польща), звідки був переселений із батьками в Полупанівку. Там минули дитинство й юність, звідти пішов у самостійне життя.

Читаєш книжку «Українці в Москві» — і постає перед тобою ґрунтовна наукова праця щодо походження Московії, основою якої були об’єднані угро-фінські етноси, котрі, прийнявши християнство, відмовились від своєї історії, мови, почали привласнювати чужі звичаї, чужу історію шляхом агресії, крові, насильства.

Захоплює висока патріотична позиція В. Антоніва, котрий (спираючись на численні наукові розвідки) зриває завісу облудної брехні, адже наголошує: «Московські царі свідомо вкрали та приписали собі історію Русі-України. Вони вчинили це так відверто і нахабно, що все це видно неозброєним оком. Однак московська еліта і сьогодні послуговується цим краденим надбанням і величає Московію ХІІ-ХVІ століть Руссю чи Росією, хоч добре знає, що жоден, навіть сфальсифікований Московською державою літопис, у ті часи її так не називав».

В. Антонів сміливо розвінчує не одну байку так званих московських казкарів. Процитувати хочеться, зокрема, таке: «Сама Москва аж ніяк не могла бути охрещена св. Володимиром — князем Київським, бо в ті часи про неї ще й спомину не було. А охрестити «немовля» не тільки не народжене, але й ще не зачате, очевидно, ще нікому не вдавалось…

І все ж попри те, що з хрещенням Московія відстала від України-Руси на триста років, всі її єпископати, що раніше чи пізніше відкрилися на московських територіях, підпорядковувалися Київській Митрополії, яка своєю чергою підпорядковувалася Константинопольському Патріархату. Проте за такого стану й такого поняття, як Московська церква, не могло б виникнути. Церква була Київська з митрополитом Київським на чолі».

Заслуговують на увагу слушні висновки відомого вченого про духовність: «Духовність — це основа фізичного здоров’я людини, це основа повнокровного її буття, це засади стійкості і непохитності у відстоюванні своїх поглядів і переконань в боротьбі за справедливість і правду, це, мабуть, єдиний антипод проти пошесті, пандемії, яку спричиняє вірус денаціоналізації. Ця пандемія в наш час ще в більшій мірі, ніж у ті часи, бушує над світом».

А з якою гордістю говорить В. Антонів про нас, українців! «Ми ніколи не зазіхали на чуже, але берегли своє (свою мову, свої звичаї та історію)… Ми ніколи не піднімали меча на своїх сусідів, щоб здобути їхнє добро, їхню землю чи щоб нав’язати їм свої порядки, мову, релігію. Як брались за зброю, то лише для того, щоб захиститись від наїзника».

Та чи завжди українцям дозволялось берегти своє? І звертаючись до історичних та статистичних джерел, В. Антонів підкреслює: «Південні райони Курської, Білгородської і Воронезької областей, що входять до колишньої Центральної чорноземної зони, — це продовження Слобожанщини, відірваної силовим методом від України. За даними перепису 1897 року, в цих районах нараховувалося 1 мільйон 377 тисяч українців. Переписом 1926 року на цій території зафіксовано мільйон 600 тисяч, а за переписом 1989 року — лише 220 тисяч!!!

Головна причина такого зменшення — люте змосковщення, що велось із застосуванням грубих тоталітарних методів, закриття українських шкіл, створення передумов для непрестижності називати себе і своїх дітей українцями. І все це робилось під прикриттям лицемірних гасел про дружбу і рівноправність народів…»

Із великою теплотою автор описує життєвий шлях тих українців, які волею долі опинилися в Москві і зробили для тієї Москви дуже багато… Це і Микола Бурденко (видатний хірург, професор), і Євген Слуцький (вчений світової слави, економіст, математик), і Микола Гамалія (видатний мікробіолог), і Валентин Глушко (академік, один із піонерів космонавтики), і Клим Квітка (з родинної гілки котрого вийшов знаменитий український письменник Григорій Квітка-Основ’яненко), і Сергій Бондарчук (відомий на весь світ кінорежисер), Іван Козловський, з іменем котрого пов’язана ціла епоха культури музики… це і Клавдія Шульженко, знаменита естрадна співачка.

Кілька сторінок у книжці присвячено Сергію Корольову, відомому авіаконструктору, що проклав широку дорогу в космічні простори. Та, на жаль, і його не оминули лихі табори Колими. Василь Антонів із гнівом пише, дивуючись твердості, стійкості Сергія Корольова, його певності у завтрашньому дні: «Які треба мати нерви, щоб творити? Що могла б зробити ця геніальна людина в нормальних умовах людського життя?!»

Із глибоким болем і відчаєм згадує письменник про долю багатьох українців, яких не минули московські катівні: «А скільки таких, як він, геніальних людей, що могли принести користь науці, а значить, і людям планети Земля — всьому людству, загинули на Соловках, у Воркуті, на Колимі — на Півночі, за Полярним колом від Мурманська до Чукотки».

Не міг не згадати Василь Антонів і про видатного кінорежисера, кінодраматурга Олександра Довженка, для якого розлука з Україною — «це смерть великого патріота, геніального українця, що віддав життя за неньку Україну. Адже Довженко наголошував: «Створити твір, достойний величі мого народу, — ось єдина мета, єдиний зміст мого життя». Проте Москва прибрала видатного патріота до своїх рук. І… «Довженко замість ставити «Повість полум’яних літ» мусить робити давно загаданий сталінський фільм про Мічуріна, а згодом писати сценарій «Відкриття Антарктиди» — 1952, в якому, згідно з тодішньою вимогою ЦК КПРС, він виголошує «ура» не тільки у всьому ідеальним «руським» людям, а й московським царям Олександрові І та Петрові І. Можливо, то були найчорніші роки в житті Олександра Довженка, дарма що він тоді був високопоставленим московським «вельможею» з дачею в Передєлкіно коло Москви. Та цей «вельможа» був в’язнем. Він не мав права повернутись додому, в Україну».

Заслуговує на увагу в цьому виданні розділ «Голос Тараса Шевченка в українській літературі». Автор із великим ентузіазмом пише: «Голос Тараса чує Україна у творах визначних українських поетів-патріотів. Вороги тремтіли і тремтять, ненавидять нашого Генія, Пророка і Месію». І на високий п’єдестал підносить імена П. Тичини, О. Довженка, В. Симоненка, Д. Павличка, В. Стуса.

А з яким сумом оповідає В. Антонів про відкриття пам’ятника Шевченку у Петербурзі, коли Кучма і Путін скромно поклали букети квітів, виступили, аби відчепились, із короткими промовами і поїхали… «Після них на трибуну вийшов Леонід Молодожанін (архітектор, українець, сам купив граніт у Фінляндії, бо це ближче, ніж везти його з України)… Зняв шапку, вклонився громаді й сказав: «Все, що я хотів сказати, я сказав у бронзі».

Президенти поспішали, не могли вислухати великого майстра, подякувати і потиснути руку. Тихо й понуро люди розійшлись, а треба було помолитись, заспівати «Заповіт».

Цікавим є розділ «Українські лікарі Москви — мої сучасники», в котрому автор розповідає про видатних лікарів, кандидатів медичних наук, академіків, зокрема про Івана Васильовича Ярему та Анатолія Чумака, імена яких пов’язані з нашою Тернопільщиною.

Приємно вразив мене факт про Тетяну Василівну Антонів (дочку Василя Антоніва), котра є кандидатом медичних наук, народилася в Москві, знає англійську, французьку, російську мови, але… рідною для неї є українська. Мову вивчила вдома — в родині послуговуються українською. В Москві українських шкіл нема, а українців немало(!!!).

Дуже втішно відзначити, як радо члени Товариства «Славутич» і сам професор Антонів сприйняли незалежність України: «Найголовніша, величезної ваги подія — це незалежність України. В нашого народу є багатий досвід боротьби за волю і державність, але ми не маємо досвіду побудови, досвіду творення власної держави. Тому перші кроки дуже трудні… Як нам — українцям Москви і всієї Московії — робити це? Нам треба вести роботу, спрямовану на зміцнення дружніх стосунків з народами Московії, ми повинні виховувати своїх дітей свідомими людьми з почуттям національної гідності, людьми, гордими тим, що вони українці, щоб на запитання — хто вони? — могли відповісти чітко і однозначно — я українець! Нам не треба стидатись за свою національність. У нас є чим гордитись… Нам потрібно будити в людях національну свідомість… Наша спільна праця на суспільно культурній ниві буде цеглиною в підмурівок нашої незалежної Української держави!»

На мою думку, книжка В. Антоніва є тим євшан-зіллям, що отямить кожного з нас, кожного українця, якому ще болить мова і доля, земля і прапор, культура і свідомість наша.

_{Уточнення}

Автор вірша «Пісні України» (надрукований у липневому випуску «Криниці») — Валентина КАЛІНІЧЕНКО з села Романівка, що у Глобинському районі на Полтавщині.