Архів
П’ятниця,
11 вересня 2020 року

№ 69 (19817)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:КриницяНаша пошта

Криниця

Сторінку підготував Василь ПІДДУБНЯК.


Версія для друку          До списку статтей

Поезія

З автобіографії

«Народилася 1982 року у Чернівцях в сім’ї студентів-медиків. Навчалась у Вижницькій гімназії, закінчила Вижницьку дитячу художню школу. За час навчання поміняла кілька шкіл, але атестат про середню освіту видав Чернівецький міський ліцей №3 медичного профілю. У 1999 році вступила до Чернівецького національного університету на хімічний факультет.

2002 року довелося змінити місце проживання. Після закінчення навчання чоловіка-іноземця в Буковинській державній медичній академії виїхала до Йорданії. Проживаю в столиці Йорданії — місті Амман.

Пишу вірші з 13 років. Друкувалася в районних газетах, альманахах, поезії звучали по Українському радіо. Неодноразово брала участь у телепередачах на Українському та йорданському телебаченні.

У 2017 році в Йорданії світ побачила моя дебютна збірка поезій українською мовою «Птахом перелітним», до якої ввійшли громадянська, ностальгічна та особиста лірика.

2019 року в Україні у видавництві «Писаний камінь» (м. Косів) вийшла друга збірка віршів, присвячена живим і полеглим борцям за волю України «Куди ж це ти, каче?..» У грудні 2019 року в Йорданії вийшла третя лірична збірка віршів «Про тебе».

 

Світлої пам’яті Василя Сліпака, «Міфа»...

 

На війні було зайвим чекати якихось там див,

На війні з правіків нагла смерть

була явищем звісним...

Обірвав Ти життя, я мовчу, знаєш Ти, що робив,

Та навіщо жорстоко було обривати ще й пісню?..

Найхоробріші гинуть чомусь в найлютіших боях...

Я вважала, що люди співочі співатимуть вічно...

Хтось із нас неправий: або фатум гіркий, або я,

Бо й співочим у тиші знімілій запалюють свічку...

Хто ж огорне тепер баритоном розбиті поля,

Хто ще ноти вплете у військові безрадісні будні,

Хто глушитиме піснею тріск кулеметів кремля?..

Незамінних, як кажуть, нема... Але є Незабутні...

* * *

ЗМІ притихнуть колись і зніміють газети,

Глухота, наче кара, пошлеться згори...

Тільки Ти не повинен мовчати, Поете,

Говори зі своїм читачем, говори...

Розміняють великі діла на монети,

Продадуться народи за шмат ковбаси...

Мусиш голосно правду рубати, Поете,

Ти, просвітлений, поки між темних єси...

Шафи звільнять з нутра найдавніші скелети,

Засоромиться сонце... Згорить? Задимить?

І тоді Ти не смій замовкати, Поете,

Ні на хвильку одну, ні на мент, ні на мить...

Чи сповільнять польоти невтомні комети,

Біг зупинить колись, як захоче, Земля...

Не мовчи, Ти не можеш мовчати, Поете...

Здатне Слово одне все почати з нуля...

* * *

Дух солодких суниць, ними марю постійно,

І скоринка гарячого хліба крихка,

Погляд мамин — ласкавий, привітний, спокійний, —

Все це входить у вартість одного квитка...

Доторкнути рукою троянди тендітні,

Щоб в долонях лишилася свіжість м’яка...

Гуркіт щедрої зливи і райдуги літні —

Все це входить у вартість одного квитка...

Ще — обійми сестри, без якої нестерпно,

Із якою дітьми не минали кутка...

І рогалики з маком у медовому серпні —

Все це входить у вартість одного квитка...

Найцінніші пейзажі білявої хати,

Зустріч з садом, де вишня достигла п’янка...

Крок в дитинство — свою першу ляльку обняти —

Все це входить у вартість одного квитка...

* * *

Поділилося все на «своє» і «чуже»,

Не знайти, не шукай ще для цього відтінку,

Для чужинців своя із роками уже,

Для своїх я стаю із роками чужинка.

Хоч коріння пустила й зродила плоди,

Кажуть, жінка — калина, усюди прийметься,

Тільки тягне чомусь із роками туди,

Де навіки лишилась частиночка серця.

Хоч заб’ється під нігті чужинське тепло

І обвіє гарячий непрошений вітер, —

А в мені українське тече, як текло,

І слова заплету з українських я літер.

Хоч заллється у вуха вимова нова,

Мов сипучі піски, і осядеться власно,

У душі кожен раз колосяться жнива,

Коли мову вкраїнську я чую прекрасну.

Хоч розпечене сонце промінням ковзне,

Та не випалить те, що в душі дорогого.

Не дивись на обкладинку, все показне,

Бо вкраїнською я розмовляю із Богом...

* * *

Не клич мене своїм спасінням,

Своєю долею не клич.

Не стала світлом я. Лиш тінню,

Одним із тисячі облич,

Журбою у світанках сизих,

Де заблукала голубінь,

Рядком жури в забутій книзі,

Незваним гостем сновидінь.

Мовчанням ніжним нелукавим,

Де спогад з поглядом сплелись.

Гірким ковтком твоєї кави,

Що мною пахла все ж колись.

В пустелі видивом розталим,

Чумацьким Шляхом уночі.

Я знаю певне, чим я стала,

А чим не стала — промовчи...

Тобі не буду сьомим небом,

А тільки зморшкою чола.

Чужою нині є для тебе,

А найріднішою ж була...

* * *

Я знаю, що ти є... За небокраєм,

Де нитку горизонт свою пряде...

Й нічого, що достоту я не знаю,

Із ким, у що зодягнутий і де...

Десь там... Спровадиш дні свої у ночі,

Живеш, радієш сонцю кожну мить,

Десь там для тебе річка заклекоче,

Десь там тобі садочок зашумить...

Там вітерець тобі влаштує лови,

Обличчя дощ раптовий обпече...

Десь там далеко зірка вечорова

Присяде злегка на міцне плече...

І щось намариш тихе, сокровенне,

І плани свої зводиш в сотні веж,

Плекаєш мрії (може, й не про мене),

І любиш, і ненавидиш — живеш...

Десь там смієшся чи зітхаєш стиха,

Голубиш в думці потайне, своє...

Ну, а мені уже від того втіха,

Що просто знаю — ти на світі є...

Йорданія — Україна — Йорданія.

 

Версія для друку          До списку статтей

Із джерела мудрості

Я люблю плисти проти течії. «Караюсь, мучуся... але не каюсь» — то моє кредо. А це запекла щоденна боротьба з посередністю, догмами, тиском з боку системи, яка намагалася зламати і підпорядкувати. Це не для того, щоб отримати визнання, а для того, щоб віднайти себе, утвердитись і відстояти свої переконання, право на творчу свободу й свободу творчості. Визнання є наслідком.

Іван МАРЧУК, народний художник України, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка.

 

При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове