• Сторінки історії

Боролися за вільну Україну

Записав Віталій НАЗАРЕНКО.

Фото з особистого архіву Сергія Шумила.

СНУМ протестує проти так званого ГКЧП. Чернігів, серпень 1991-го.

Тридцять років тому в Чернігові був створений місцевий осередок Спілки Незалежної Української Молоді. В ньому об’єднались юнаки та дівчата, девізом і життєвим кредом яких стала боротьба за вільну Україну. Про те, як чернігівська молодь виборювала незалежність нашої країни, розповідає один із засновників чернігівського СНУМу Сергій ШУМИЛО.

ПІСЛЯ проголошення новим генсеком КПРС М. Горбачовим у 1985 році «перебудови» багато людей почали очікувати змін: скасування політичної монополії КПРС, запровадження справжньої свободи слова, гласності та демократії, децентралізації влади і реального суверенітету радянських республік. Проте такі сподівання незабаром наразились на потужний опір з боку правлячої партноменклатурної верхівки, яка намагалась утримати владу за будь-яку ціну. Зокрема, у Тбілісі 1989 року за наказом Горбачова військові жорстоко розігнали мирних демонстрантів — беззбройних людей били гумовими кийками, навіть саперними лопатами. Загинули десятки людей, сотні були поранені…

У такій атмосфері в Чернігові невеличкою групою місцевої національно свідомої молоді і було створено нелегальну Спілку Незалежної Української Молоді (СНУМ). Ми ставили собі за мету згуртування молодих людей, боротьбу за повне повалення комуністичного режиму та побудову дійсно незалежної Української держави. Переважна більшість однолітків сприймала нашу діяльність якщо не вороже, то переважно з байдужістю. Дехто підтримував, але боявся в цьому зізнатись. Такі були часи. Нас вважали «небезпечними», «агентами ворожих країн». Та що казати про простих людей, коли навіть окремі «рухівці» кваліфікували наші дії як «передчасні» та «провокаційні»… Тісно співпрацювала з нами тільки Українська Гельсінська Спілка (УГС), яку очолював Левко Лук’яненко. Власне, СНУМ і виник як молодіжна філія УГС.

Я був одним із наймолодших членів СНУМу. Ідеєю незалежності України перейнявся ще у шкільні роки. Пам’ятаю, коли у 1989-му почепив на груди саморобний жовто-блакитний значок із тризубом, то це була справжня «НП»! Дирекція і вчителі намагалися створити морально нестерпну обстановку, налаштовували проти мене однокласників. Через цей тиск я був змушений перевестися до СПТУ. До речі, з усіх шкільних учителів мене таємно підтримувала лише викладачка української мови та літератури Катерина Ревко. Зовсім інакше було з учителькою російської…

Звичайно, наприкінці 1980-х — на початку 1990-х за жовто-блакитну стрічку вже не саджали. Проте ймовірність повернення репресій за «буржуазний націоналізм» була реальною. Хтозна, якби у серпні 1991 року внаслідок ГКЧПістського путчу історія пішла трохи іншим шляхом, може, всі ми опинилися б у «місцях, не надто віддалених». Ми були свідомі цього, але з іще більшими наснагою і завзяттям ішли на акції протесту і непокори. Вважаю, що у поразці ГКЧП є заслуга і нашого молодіжного руху. Дехто з нас навіть поїхав тоді до Москви захищати «Білий дім». У ті тривожні дні там майоріло чимало жовто-блакитних прапорів, піднятих нашими СНУМівцями.

Була у нас і власна самвидавна газета «Деснянські хвилі». Друкували ми її в Литві і таємно переправляли до Чернігова. Це чи не перше поряд із «рухівською» газетою «Громада» альтернативне видання на той час в обласному центрі й найперша некомсомольська молодіжна газета Чернігівщини. Почали друкувати ми її у вересні 1989 року. Перший номер підготували Славко Логін (нині архієпископ Білоруської автокефальної церкви Святослав. — Авт.) та Яків Гірін. Затим, з 1990-го, редактором газети став Сергій Соловей. Як емблему, на мою пропозицію, на «шапці» газети з серпня 1990 р. ми використовували стародавній родовий герб чернігівського князя Святослава Ярославича — двоголовий орел, який колись був гербом Чернігівського князівства, згодом також і воєводства, а з 2000 року знову став гербом Чернігівської області. Тобто наш СНУМ першим почав ще в 1990 році відстоювати ідею повернення регіону його стародавнього клейнода.

Звісно, за сучасними стандартами «Деснянські хвилі» важко назвати повноцінною газетою. Вони більше нагадували самвидавний листок чи бюлетень формату А4 на чотирьох сторінках. Але це було справді періодичне видання, офіційний друкований орган Чернігівського крайового СНУМу. У мене збереглися номери 3-й і 4-й за квітень і серпень 1990 року.

Наклад газети становив близько 500 примірників. Розповсюджували ми її на мітингах. Поширювали також серед строковиків у військових частинах, у навчальних закладах. Пригадую, як я роздавав її старшокласникам, навіть деяким учителям у школах. То була справжня агітаційно-просвітницька робота, адже тоді ще діяла жорстка комуністична цензура і альтернативну точку зору дізнатись людям було вкрай важко.

Сьогодні, коли пишуть про буремні події 1989-1991 років, переважно згадують Народний Рух України, інколи Українську Гельсінську Спілку. Їхні представники після 1992 року стали партійними функціонерами, чиновниками та депутатами, деякі навіть міністрами і послами (наскільки ефективними та професійними, то інше питання), тобто вони лишались на поверхні суспільної уваги. З активістів же СНУМу у «велику політику» ніхто не пішов, про нашу та інших подібних організацій діяльність швидко забули. Не знаю, можливо, це і природно…

Багатьох із нас після колосального пограбування країни в 1992-1993 роках кравчуківською номенклатурою не без участі деяких «рухівців» спіткало глибоке розчарування, адже не за таку вільну Україну ми виступали. У кожного доля склалася по-своєму, але, хай там як, те, що було спільного, назавжди увійде до історії України та опозиційного молодіжного руху.