• Слід на Землі

Терпилівський родич

Зенон МИХЛИК.

Навесні 1999 року новопризначений посол України Дмитро Павличко, вручаючи вірчі грамоти президентові Польщі Олександру Кваснєвському, висловив побажання: «Я хотів би працювати у Варшаві, поки Польща вступить до Європейського Союзу». Однак іще до того, як наші сусіди євроінтегрувалися, поет і дипломат не з власної волі попрощався із Варшавою. Втім устиг залишити там добрий слід — пам’ятник Тарасові Шевченку.

ТАКИЙ задум поет виношував давно. До цієї ідеї позитивно ставився польський президент. Але, щоб встановити пам’ятник, насамперед потрібно було знайти місце для нього і отримати згоду столичної влади. Залагодити вдалося все — у центрі Варшави знайшовся безіменний скверик. У жовтні 2000-го, під час офіційного візиту до Польщі прем’єра Віктора Ющенка, врочисто назвали його на честь Тараса Шевченка.

Відтворити у бронзі образ Кобзаря взявся знаний київський скульптор Анатолій Кущ. Молодий Тарас мав постати із книгою і свічкою. Над створенням гранітного п’єдесталу працював варшавський архітектор Балтазар Брухальський, який навіть присвятив Тарасові Шевченку свій вірш. А один із керівників польської будівельної фірми «Edbud» Едвард Мазур побажав оплатити проєктну документацію.

«Над облаштуванням монумента працювали хлопці з України, — згадує Дмитро Павличко. — Серед них відзначався молодий чоловік із Терпилівки Підволочиського району Тернопільської області. З того села, де я часто бував, бо там народився батько моєї дружини Павло Хома. Я приходив до свого терпилівського «родича», тішився, що фундамент пам’ятника формується руками українців. Але то була печальна радість, бо мої земляки тужили за своїми родинами. Для них Тарас Шевченко був пророком такої Української держави, звідки не виїжджають у пошуках праці мільйони безробітних до інших країн».

Коли я прочитав ці спогади, виникло бажання зустрітися з тим чоловіком. Як-не-як, а випало йому трудитися не на рядовій будові… Допомогли працівники Терпилівської сільської ради: вирахували, хто з односельців міг тоді трудитися у Варшаві. «Це, напевно, Микола Паляниця. Але він давно живе у Львові. Про зустріч можете домовитись телефоном…» — повідомили ласкаво.

— Ця будова справді пам’ятна для мене, — з приємністю згадував пан Микола, вже пенсіонер. — Перед тим мені, дипломованому інженерові-вакуумнику, довелося скуштувати заробітчанського хліба в різних місцях, аби утримувати сім’ю. Спершу подався до Москви, затим — до Польщі. Перекваліфікувався на будівельника. Наша бригада зводила різні об’єкти, але якось директор сказав: «Оголошено тендер на будівництво постаменту для пам’ятника Шевченкові у Варшаві. Хочу його виграти». Я одразу загорівся: «Якщо виграєте, візьміть мене на будівництво». Він пообіцяв. І виграв тендер. Так я причастився до справи, якою пишаюсь донині.

Серйозна проблема виникла, коли українські каменярі через брак обладнання не змогли скомпонувати шестигранний п’єдестал із двох частин, як розраховував архітектор. Шість гранітних плит, привезених із Житомирщини, щільно не прилягали одна до одної.

— Аби щось кардинально змінити, не було ні зайвих грошей, ні часу. Тож я добряче намучився з тими плитами, поки якнайакуратніше їх уклав. А потім зачеканив шпарини оловом, щоб не проникала волога. Метал потемнів і навіть знаку не лишив на цих місцях. А от на відкритті пам’ятника, шкодую, не був — на той час уже покинув Варшаву. До речі, Анатолій Кущ створив прекрасну скульптуру — образ шляхетного молодика, який, власне, ніколи не був рабом. Чув, як ним захоплювалися поляки. Хоча окремі з них не могли збагнути, чому той юнак прийшов до них із книгою і свічкою. Я напівжартома пояснював: він і Польщу просвітив. А хіба не правда? Адже Кобзар — світом визнаний геній, — не сумнівався Микола Паляниця.

Тож постав цей чудовий монумент у польській столиці не в останню чергу й завдяки щирому старанню терпилівського «родича» Дмитра Павличка — Миколи Паляниці.

Були побоювання, що не всі поляки вітатимуть будівництво пам’ятника авторові «Гайдамаків». Але позитивне сприйняття переважило. Та й напис на п’єдесталі закликає до злагоди і взаєморозуміння:

Подай же руку козакові,

І серце чистеє подай!

І знову іменем Христовим

Ми оновим наш тихий рай.

Ці рядки із Шевченкового послання «До братів-поляків» (польський переклад зробив Дмитро Павличко) викарбувані обома мовами на двох бронзових листочках біля ніг молодого Тараса — студента Академії художеств, який присвічує народові-сусіду дорогу до цивілізованого європейського життя.

…Пам’ятник відкрили 13 березня 2002 року. Однак на той час Міністерство закордонних справ України уже відкликало з Польщі посла Дмитра Павличка. «Мені почали телефонувати кожного тижня й вимагати, щоб 1 січня 2002 року був уже в Києві, — згадував про це незрозуміле рішення поет-дипломат. — Так я й зробив, жалкуючи найбільше за тим, що не вдалося, ще будучи амбасадором, довести справу до логічного — святкового — завершення. Президент Л. Кучма, якому я наніс візит 11 березня й просив його взяти участь у відкритті пам’ятника, відмовився від такої честі. Отож головними офіційними особами на врочистостях були міністри закордонних справ України і Польщі — А. Зленко і В. Цімошевич»…