Архів
П’ятниця,
21 серпня 2020 року

№ 63 (19811)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:Весела світлицяНаша поштаСоняшник
  Версія для друку          На головну
  • Точка зору

Заручники своєї пам’яті

Павло Казарін.

ua.krymr.com

Порівнювати український протест з білоруським — свідомо програшне заняття. Хоча б тому, що всі ми, так чи інакше, заручники своєї пам’яті. Яка встигла згладити наші спогади про події шестирічної давності. Пов’язала Майдан, анексію Криму і вторгнення на Донбас в єдину безперервну лінію. І ми робимо висновки про події зими 2013 року з нашого 2020-го, наділяючи себе минулих знаннями і мотивами себе нинішніх.

ЦЕ ЗАРАЗ ми певні, що Майдан сам по собі був приречений стати точкою розставання з імперією. І сердимося на білорусів за те, що вони не додають до антилукашенківських гасел антиросійські. Насправді ж точкою розлучення України з Росією став не Майдан. Цією точкою стали Крим і Донбас. Більше того, якби Москва в лютому 2014-го вибрала іншу модель поведінки, вона могла б домогтися набагато більшого, ніж досягла в результаті з допомогою зброї.

Уявіть, що відразу після розстрілу протестувальників Москва визнала б нову владу. Засудила режим Януковича. Оголосила, що готова надати безвідсотковий кредит «братній країні». Закликала б сформувати «уряд національного порятунку». В якому, поряд з представниками опозиції, знайшлося б місце персонажам на кшталт того ж Сергія Тігіпка.

Цілком може бути, що гуманітарні міністерства ритуально вручили б партії «Свобода». А все, що має стосунок до реальних грошей, поділили б між опозицією і політиками «південного сходу». Український президент літав би в Москву на переговори — домовлятися про ціну на газ. А Кремль погоджувався б, вибиваючи собі преференції при приватизації ключових українських активів.

На осінніх парламентських виборах «регіонали», які пройшли ребрединг (зміна бренда, простіше кажучи, вивіски. — Ред.), посідають крісла в парламенті. Донбас і Крим голосують за «своїх» — вони налякані перемогою Майдану і дисципліновано йдуть на виборчі дільниці. Українська еліта, яка прийшла на зміну Януковичу, не бачить сенсу рвати економічні зв’язки з Москвою. Пояснюють це необхідністю подолання кризи.

Москва розмірковує про недоторканність кордонів. Головна подія року — виграна Росією Олімпіада. Кремль обговорює з ЄС умови української угоди про асоціацію. В Європі лунають голоси про необхідність враховувати інтереси Москви. Йосип Кобзон дає концерт в Олімпійському.

У Криму в розпалі курортний сезон. Місцеві політики вкотре просторікують про те, що півострів — це міст дружби між Україною і Росією. Кримським татарам демонстративно віддають кілька другорядних посад у кримському уряді.

Волонтерський рух сходить нанівець. Армія продовжує гнити в казармах. Її майно та землі й далі пускають з молотка. Ціна на нафту падає, але Росії — країні з невисоким рівнем держборгу — охоче дають кредити на Заході. Санкцій нема. Малайзійський «Боїнг» благополучно долітає до місця призначення. Донбас просить у Києва дотації на вугільну галузь. Росія обговорює із західними столицями стратегію боротьби з вірусом Ебола та з ІДІЛ (Ісламська держава Іраку та Леванту. — Ред.)

Більшість жителів України ніколи не чули про Слов’янськ, Іловайськ і Дебальцеве. В Одесу на травневі свята з’їжджаються туристи. Ігор Гіркін їде на реконструкційний фестиваль, присвячений сторіччю Першої світової. Київський патріархат продовжує безнадійно мріяти про визнання. Про місцезнаходження Віктора Януковича нічого не відомо.

Все це — цілком реальний сценарій нашого нещодавнього минулого. Так могло б статися, якби Москва відреагувала на другий Майдан приблизно так само, як вона відреагувала на перший. Інерція колишньої моделі існування була дуже сильною, і українські еліти скористалися б будь-якою можливістю, щоб не виходити із зони комфорту.

З цієї зони комфорту їх виштовхнула сама Росія. У той момент, коли вирішила, що Майдан — це спецоперація Заходу і найкращим способом реагування на неї буде вторгнення. Якби не російська політика, нинішня Україна набагато більше нагадувала б себе колишню. А ті, хто говорив би про загрозу війни, — як і раніше, вважалися б панікерами і маргіналами.

Так само з цієї причини нема сенсу дорікати сусідам у тому, що їхнє повстання йде проти Лукашенка, а не проти імперії. У нас просто немає на це права. Сім років тому ми були багато в чому на них схожі. Взимку 2013-го український протест являв собою повстання проти узурпації влади, а в категорію національно-визвольної війни його перевело російське вторгнення.

І якби не анексія Криму, хто знає, якою сьогодні була б Україна?

Версія для друку          На головну
  • З повідомлень інформагентств
Відкликано посла
Читати
Мінус іще 140 тисяч чоловік
Читати
Позачергова сесія парламенту
Читати
У ПТУ можна вступати і в жовтні
Читати
А як же боржники?
Читати
Новий стратегічний аеропорт
Читати
Фільм про Донбас — серед номінантів
Читати
Зірка художника Iвана Марчука
Читати





При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове