Весела світлиця

Господар «Веселої світлиці» Юрій ІЩЕНКО.

• Сусідські будні

Щоб стіл був багатий

Леонід КУЦИЙ.

м. Вінниця.

Мій покійний дідунь колись говорив:

— То не село, де біля хат на подвір’ї не граються діти та не співають півні.

Про дітей стверджувати не берусь, а щодо півнів, можу запевнити, — істина.

Саме за півнів і почалась уся ця історія. Жили собі по сусідству Петро та Іван. У Івана півень, як африканський страус. Ну страус не страус, а пів страуса — це точно. Та хоч би він був із перепілку чи кулика — Іван його Страусом кликав би.

Та й півень Петрів теж не поступався Івановому. А як ці півні співали! Все село за їхнім співом життєвий ритм звіряло. Навіть усі інші півні починали свій перший спів після них.

А взагалі, які й коли ті півні не співали б, усі, не вагаючись, казали:

— Це півні Івана і Петра.

А вже потім, поміж співом півнів, співали й самі хазяї. І часом навіть дужче за півнів, особливо після чарки. Співати б їм та співати, якби не одна подія.

Якось весною, коли сусіди впорались із весняними господарськими роботами, Іванів Страус забрався до Петра в город. Та якби ж то сам, а то зі всією курячою челяддю. І від грядок, вибачте, залишились лише сліди Страусових ніг. Ніби тут буксував і обертався гусеничний трактор.

До суду не дійшло, але стосунки між сусідами зіпсувалися. Почалися сварки і ворожба.

Подумав Іван, подумав. Як не крути, а заварив цю кашу Страус. Розгнівався і відтяв йому голову.

А ввечері пішов до Петра, вибачився за все і запросив його з дружиною до себе в гості, бо миротворчі справи традиційно вирішуються за столом.

Коли налили по першій чарці, Іван встав і промовив тост:

— Вип’ємо, — каже, — за те, щоб ми жили в мирі й щоб оцей розбишака, хай його плоть приймуть наші шлунки, більше ніколи у цій мисці не лежав... Що заслужив, те й отримав.

Петро від несподіванки оголосив хвилину мовчання, щоб ушанувати пам’ять Страуса, і вибачився, що це не півень, а вони з дружиною винуваті. Бо хто ж грядки так робить і дратує ними сусідських курей.

Словом, того вечора Іван вибачався перед Петром, а Петро перед Іваном, аж поки не проспівав Петрів півень.

Наступної суботи Петро запросив із візитом честі Івана з дружиною до себе. Гостювали вони до ранку.

— Петре, а чому твій півень мовчить? — запитав Іван і конкретизував: — Невже так за моїм Страусом засумував?

Петро усміхнувся. Налив повні чарки і відповів:

— Знаєш, Іване, мій Ворон, хай його плоть зігріває наші шлунки, уже пів доби співає ось тут, — і, ткнувши себе пальцем у живіт, продовжив: — Я його курячу хитрість швидко розкусив. Відтоді, як не стало Страуса, він тільки й жив намірами у твій город забратись.

Вшанувавши пам’ять Ворона, сусіди рішили більше ніколи не сваритись, а наперед розгадувати курячі наміри і жити в мирі та дружбі.

Згодом запитує Іван Петра:

— Петре, чому це мої кури до тебе у город не ходять? Уже пора й за столом зустрітись.

— А я хотів у тебе про своїх курей запитати, — відповів Петро. — То з чиїх почнемо?

— Я думаю, — повеселішав Іван, — щоб стіл був багатий, то треба, щоб і твої, і мої якісь збитки робили.

Так і вирішили. Відтоді те й роблять, що вдосвіта по черзі встають, розсипають щось принадне, щоб кури прямісінько бігли в сусідній город.

Прокинувся якось Іван, вийшов на подвір’я. Глянув, а його дружина на городі принаду для курей розсипає, а через день помітив, що по другий бік межі те ж саме робить Петрова дружина. «Ну, — подумав, — тепер стіл буде ще багатший».

Так і живуть сусіди. То у Петра за столом, то у Івана зустрічаються. І підіймають тости за те, щоб не переводились кури, співали півні і щоб обов’язково ходили до сусіда в город.