• Слава України

Степ як часточка душі

_{Виповнилося 90 років од дня народження Героя Соціалістичної Праці Миколи Котляра}

Василь ПІДДУБНЯК.

Фото автора.

«МОРОЗОМ скувало степ, а потім враз розгасло — ні проїхати, ні пройти. Грейдери лежать розвернуті, колії по пояс. Тут — чорнозем. Важкий чорнозем.

Середина зими, а так, наче осінь. Снігу ніде нема. Земля в полинялих барвах, небо — в холодній розтривоженості хмар; по голих посадках б’є вітер високих степових балів.

Безлюддям та вітром цей розгаслий надвечірній степ нагадує море в негоду. Ніби нема в ньому життя. Одначе він живе. І чи не ота маленька далека цяточка дає йому життя?

По розбитому ваговозами грейдеру, пірнаючи в глибоких маслянисто-чорних коліях, уперто пробивається кудись маленький, по самий брезент забризканий грязюкою газик…»

Так починається оповідання співця Таврії Олеся Гончара «Людина в степу».

Не лишень мені здається, що за кермом того забризканого багнюкою газика не головний герой Гончарового оповідання Кожущенко, а молодий (тільки перша трудова п’ятирічка за плечима), але вже головний агроном радгоспу «Більшовицький наступ» Микола Котляр.

Народився ювіляр у селищі Добре, що в Березнегуватському районі сусідньої Миколаївщини. Назва селища справді красна, а от родині Котлярів випала чи не найтяжча серед земляків доля: велика селянська родина, рання безбатьківщина, моторошний голодомор, за голодомором — страшна війна…

Можливо, звідси у Миколи Михайловича, дитини війни, одвічна селянська задума, заглибленість у довколишній світ, ґрунтовна виваженість у рухах і діях…

Навіть на постановочному портреті для всесоюзного видання Герой Соціалістичної Праці Котляр М. М. думками (таке враження) не на вершині всенародної слави, а десь далеко в степу неподалік Борозенського, на отих важких чорноземах, на отій чорній землі, що білий хліб родить.

Після закінчення Херсонського сільгоспінституту одразу ж «у бій»! І розгортався цей «бій» для молодого ученого агронома на ланах відомого у південних краях зернорадгоспу «Більшовицький наступ».

Всяке траплялося, але Микола Котляр виходив навіть зі скрутних ситуацій із честю — нива відповідала приязню. І невипадково уже через сім років довірили молодому технологові полів посаду головного агронома. Посада ця для степового села ще й історично відповідальна. Бо ж Борозенське — це, як зараз кажуть, світовий бренд починаючи із ХІХ століття.

«…Три вітряки було у самому Борозенському. Випечені з того борошна короваї славилися далеко за межами нашого степового краю. Таврійську яру пшеницю закупляли для королівських дворів багато європейських держав», — ідеться в одному із краєзнавчих нарисів.

…Кожне радгоспне поле для Миколи Михайловича — як випробувальний полігон. Тримаючи взаємно необхідні зв’язки з ученими не лише Півдня України, головний агроном (під персональну відповідальність!) випробовував і впроваджував у сівозміну нові сорти пшениці, складав картограму полів, плануючи урожайність…

— Радгосп, особливо у 1960-ті роки минулого століття, орієнтувався на підбір найвисоковрожайніших у наших умовах сортів пшениці, — згадує про ті далекі вже, але незабутні часи Микола Михайлович. — До кожного поля у нас був індивідуальний підхід. Старалися, щоб земля не голодувала, благо, добрив нам вистачало — і органічних, і мінеральних. Постала необхідність — створили дослідне поле, де у наших же умовах випробовували різні сорти пшениці, ячменю, соняшнику, рицини…

Завдяки агрономічному «штабу» радгоспу на чолі з його наполегливим керівником-новатором на землях «Більшовицького наступу» були впроваджені високоврожайні сорти не імпортних, а наших, українських, сортів пшениці Аврора, Кавказ, Одеська-51. І Микола Котляр був одним із лідерів у Північному Причорномор’ї зернового сортооновлення.

Зараз би Херсонщині таких лідерів, то хіба ж таким був би обласний коровай, як за останні «екстенсивні» роки?..

Особливо пам’ятною для борозенців стала восьма радянська п’ятирічка, надто ж її маківка. Середньорічна врожайність ранніх зернових сягнула 30 центнерів із гектара (на богарі!), а 1970 року кожен гектар висипав у бункери «Нив» іще більше — по 37 центнерів!

За виробничі успіхи на знамені борозенського радгоспу «Більшовицький наступ», який спеціалізувався на виробництві зернових культур і м’ясо-молочної продукції, засяяла найвища за тих часів трудова нагорода — орден Леніна. Внесок у цю високу нагороду головного агронома господарства Миколи Михайловича Котляра незаперечний!

Доречно згадати, що за орден Леніна радгоспом «Більшовицький наступ» було закріплено 16,8 тис. гектарів сільськогосподарських угідь, у т. ч. 15,7 тисячі — орної землі, 219 гектарів садів і виноградників. Пересічна врожайність озимої пшениці 1970 року становила 46 центнерів із гектара. Мав радгосп відгодівельний комбінат на 10 тис. голів свиней, дев’ять тваринницьких ферм.

Тоді ж, у ті незабутні дні, вся країна дізналася про те, що Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 квітня 1971 року за видатні успіхи, досягнуті у розвитку сільськогосподарського виробництва і виконання п’ятирічного плану продажу державі продуктів рільництва і тваринництва, КОТЛЯРУ Миколі Михайловичу присвоєне звання Героя Соціалістичної Праці з врученням ордена Леніна і Золотої медалі «Серп і Молот».

Відповідь на загальносоюзне визнання не забарилася. Вже наступного року радгосп «Більшовицький наступ» установив два пам’ятні рекорди: із площі 6881 гектар зібрано по 42 центнери ярової, а площі 5800 гектарів — по 46 центнерів озимої пшениці. Ці рекорди випадковими аж ніяк не назвеш. Їх, ці рекорди, дали вироблена і випробувана стратегія і тактика головного агронома Миколи Михайловича Котляра.

…Саме у той зоряний для «Більшовицького наступу» і головного агронома господарства рік першим секретарем Херсонського обкому КПУ був призначений Іван Мозговий. Перший у повсякденній роботі покладався на підтримку людей, котрі, як у народі мовиться, «роблять погоду».

«Микола Михайлович був із тих небагатьох фахівців-агрономів, кого Іван Олексійович глибоко поважав за високий професіоналізм, за уміння орієнтуватися і розбиратися у не простих для посушливого степу питаннях сільського господарства, завжди із ним радився, — згадує колишній помічник першого секретаря Херсонського обкому КПУ Івана Мозгового Василь Рилєєв. — Якщо у першого поставав якийсь сумнів, то він просив Котляра: «Поїдь подивися…». Микола Михайлович Куниця, тодішній завідувач сільгоспвідділу обкому КПУ, якщо виникала якась проблема, радив співрозмовникові: «А спитай думку Котляра з цього питання — він підкаже…». Від себе ж додам, що нинішній ювіляр — дуже порядна людина. Він ніколи нікому не заперечував, не переконавшись у власній правоті, ніколи ні на кого не підвищував голос. На нарадах воду не розводив, а доповідав стисло, конкретно, аргументовано…»

Сам же Микола Михайлович пов’язує свої особисті досягнення з іменами тодішнього директора «Більшовицького наступу» Героя Соціалістичної Праці Тимофія Микитовича Дядюна, кандидата сільськогосподарських наук завідувача дослідного поля радгоспу Миколи Івановича Крамаренка, керівників відділків і спеціалістів господарства, зрештою — доярок, механізаторів, ремонтників… Хіба ж усіх людей, гідних найвищих слів, перелічиш, коли (вдумайтеся у цей промовистий і неординарний як для всієї держави факт!) 242 трудівники радгоспу нагороджені трудовими орденами, ще 116 — медалями. Тут тільки для самих нагород музейних кімнат не вистачить!

Власний безцінний досвід кавалер двох орденів Леніна і Трудового Червоного Прапора, заслужений агроном України М. М. Котляр виклав у брошурі «Турботи агронома» (видавництво «Таврія», 1986 р.).

— Безперечна заслуга Миколи Михайловича в тому, що багатогалузевий СПК «Борозенське», спадкоємець «Більшовицького наступу», сьогодні є в районі (та й в області) одним із лідерів саме за врожайністю зернових, — наголошує досвідчений керівник кооперативу кавалер двох орденів «За заслуги» Микола Медвідь. — Господарство має статус насінницького. Елітне насіння пшениці і ярового ячменю купують у нас господарства не лише Херсонщини, а й Миколаївщини, Одещини, Дніпропетровщини… Основа ж рослинницької галузі вже традиційна — озима пшениця і соняшник. І закладена вона ще тоді, коли головним агрономом у нас був наш поважний ювіляр.

— Після виходу на пенсію родина Миколи Михайловича виїхала до Херсона, але ми завжди відчували і відчуваємо, що душею він і у Борозенському, — додає заступник голови кооперативу Сергій Фокін. — Ми теж із ним. Постійно доповідаємо нашому патріархові про те, як ідуть справи, які проблеми постають, запитуємо, як їх вирішити. І вирішуємо! Микола Михайлович не лише агроном від Бога, а й зразковий сім’янин. Разом із дружиною Діною Григорівною, яка викладала у Борозенській школі фізику, виховали дітей, мають онуків і правнуків… На таких людях наша земля, наша Україна тримаються!

Попри вельми поважний вік Микола Михайлович Котляр не замкнувся у чотирьох стінах міської квартири. Коли випадає нагода і дозволяє здоров’я, наїжджає у батьківські краї, де все до щему близьке і дороге — і неозорі степи, і дух доспілого колосся, і люди, і високе небо над батьківщиною.

Земляки вважають, що час майже не змінив ювіляра. Хіба що побільшало борозенок на чолі й обличчі, додалося сріблястого снігу на голові. А погляд такий же — проникливий, доброзичливий, теплий. І душа у нього така ж, як і степ наш південний — широка, проста, мудра, терпляча, щедра…

…Кажуть, що достеменний вік людини не стільки прожитими літами вимірюється, скільки зробленим нею добром. І Микола Михайлович Котляр тут — яскравий взірець того Добротворця, над якими, здається, навіть час не владний. Бо влада — вони!