• Постаті

Звитяжець українського відродження

Володимир БУРБАН.

7 серпня виповнилося 140 років од дня народження Володимира Кириловича Винниченка (1880-1951 рр.) — видатного письменника, драматурга і публіциста, першого голови першого Національного українського уряду.

ВСТУП юного Володимира Винниченка у велику літературу був тріумфальний.

На початку минулого століття Іван Франко, живий класик, захоплено вітав з’яву серед «безталанної генерації» молодого й потужного автора, «що не має меж своїй обсервації і границь своїй пластичній творчості», не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками.

«Кого у нас тепер читають? Винниченка. Про кого скрізь ідуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Винниченка. Кого перечитують? Знов Винниченка», — писав до молодого колеги літературний метр Михайло Коцюбинський.

Це тепер, коли духовний простір заглушує чортополох маскультури, твори В. Винниченка, як і багатьох українських класиків, виявилися «немодними», застарілими.

А що ж явив світові молодий Винниченко? Насамперед новаторські, животрепетні оповідання про «суспільне дно», заробітчан і наймитів, інтелігентів-революціонерів, представників провінційного міщанства.

Зображальна палітра Володимира Винниченка соковита й багатобарвна, він майстер динамічного, захопливого сюжету, ліричної оповіді й гумору (пригадайте знамениту фразу з оповідання «Уміркований та «щирий»: «Геть, чортова кацапня, з наших українських тюрем! Чого поналазили сюди?!»).

Популярність творів Винниченка, які виходили 26 томами, друкувалися в періодиці, була просто неймовірна. Він автор 12 романів, сотні оповідань і нарисів, першого в українській літературі фантастично-пригодницького роману «Сонячна машина». Його письмо, щоправда, не позбавлене моралізаторства й тенденційності, фотографічності мови, зайвого модерну.

Винниченко розкошував у драматичному жанрі, його п’єси буквально полонили європейську сцену, йшли у Берліні, Празі, Загребі, Римі, Мадриді й інших містах. За бажання й творчого підходу окремі з них могли б іти й сьогодні на вітчизняному кону. Володимир Кирилович мав неабиякий хист до малярства — залишив по собі майже сотню більших і менших полотен.

В особі Володимира Винниченка органічно поєдналися два високі таланти — літератора і політика. Зауважимо принагідно, що прем’єр-міністр Англії У. Черчілль був нобелівським лауреатом із літератури. Були, кажуть, наміри висунути на цю високу відзнаку В. Винниченка, але, як ведеться, забракло злагодженості в колах української політичної еміграції. Зрештою, сам Володимир Кирилович умів наживати собі ворогів і недоброзичливців. І кого тільки не діставав він своїм убивчим словом! Гетьмана Скоропадського («нікчемну, політично безграмотну фігуру»), С. Петлюру («маленького обивателя з хворобливою, маніакальною славолюбністю»), Д. Донцова («чому він не йшов в український народ...»). Його необ’єктивність, упередженість особливо помітні у ставленні до «урядів в екзилі», української еміграції взагалі. На схилі літ у нього було мало прихильників. Помер у французькій еміграції у березні 1951 року.

Політична біографія В. Винниченка почалася, по суті, ще за юних літ. Народився він на Херсонщині, в родині, предками якої були козаки, але за царських часів поміщик зміняв прадіда-кріпака на гончих псів. Перший учень у гімназії, «хахльонок», як його прозивали, демонстративно розмовляв українською мовою, носив українську одіж. Першокурсником юридичного факультету Київського університету був виключений «за політику» і потрапив до Лук’янівської в’язниці. А далі — роки підпілля, солдатчини, дисциплінарний батальйон, тюрма, камера-одиночка, заслання, втечі за кордон. Став лідером Української соціал-демократичної робітничої партії, а після жовтневого перевороту — членом і заступником голови Центральної Ради і нарешті першим головою її Генерального секретаріату — автономного уряду України. Бачимо його головою Національного Союзу за гетьманщини, проти якої, зрештою, активно виступив. Був головою Директорії, після скинення котрої більшовиками виїхав за кордон. Повернувшись на короткий час, їздив до Леніна, аби домовитися про принципи самостійності України. Пізніше писав: «Я... виразно побачив обдур, безпринципність і реакційність московського комунізму. Нема в мене доброго почуття, яким міг би згадати Леніна. «Вчитель підлоти» — так його називали. Брутальність, лицемірство, єзуїтство, нечесність із собою — покривали ті якості розуму й волі, якими він безперечно володів».

І Винниченко, і Петлюра, і Скоропадський, важко долаючи комплекс «молодшого брата», не раз озиралися на Москву, намарне сподіваючись на розуміння. Аж поки війська Муравйова взяли штурмом Київ, влаштувавши криваву різанину всіх, від кого чули українську мову. Національний терор прокотився всією Україною. У Полтаві чекіст Шуров похвалявся, що «кінчає четверту тисячу хохлів».

У роботі «Заповіти борцям за визволення», проаналізувавши національно-визвольні змагання починаючи з Богдана Хмельницького, Володимир Винниченко зробив основоположний висновок: без задоволення соціальних і економічних вимог трудящих гасло самої України так і залишиться гаслом.

«Без орієнтації на свій народ, без його участі в боротьбі, без його всебічного зацікавлення й ентузіазму зовнішні сили нас роздеруть і задушать ще на сотні років».

Не треба бути великим мудрецем, аби збагнути глибинну суть заповітів звитяжця українського відродження.