Крок уперед чи зрада?

Михайло ГУБАШ.

Навколо «повного і всеосяжного» перемир’я, яке розпочалося від минулого понеділка, в українському суспільстві розгорнулося багато пристрастей. Хтось палко вітає досягнуті у Тристоронній контактній групі (ОБСЄ, Україна, Росія) домовленості, хтось не менш завзято їх критикує, а хтось поринув у розпач і не знає, як узагалі оцінювати нову ситуацію. Спробуймо спокійно, без політики і емоцій, розібратися, що означає це чергове перемир’я — справді крок уперед у справі встановлення миру чи таки зраду національних інтересів України?

ДНЯМИ багаторічний керівник української делегації у ТКГ Леонід Кучма заявив, що покидає цей пост. Утім, оскільки подібні заяви він робить уже не вперше, посилаючись на поважний вік (днями виповниться 82) і стан здоров’я, тож нічого дивного в його добровільній відставці нема. А те, що його місце зайняв перший президент Леонід Кравчук (86 років), вирішального значення, за великим рахунком, не має: що один, що другий більшою мірою грають роль «весільних генералів». Конкретні рішення ухвалюють зовсім інші люди.

Питання в іншому: чи призведе це перемир’я до встановлення справжнього миру; за яких саме умов він відбудеться; що матиме з нього Росія; і найголовніше — що матимемо ми?

Насамперед спробуємо відповісти, чому, на нашу думку, саме зараз відбулося певне замирення? Вочевидь, просто піджимає час. Адже Зеленський обіцяв розв’язати проблему війни і миру за рік. Тож тягнути ще або чекати на якийсь слушний момент уже нікуди.

Це розуміють і в Кремлі, але грати на цейтноті, в якому опинився Президент України, мабуть, не хочуть. Схоже, затягування процесу замирення Москві теж не вигідно — ні з економічної, ні з політичної точки зору.

По-перше, на утримання «народних республік» РФ уже котрий рік витрачає мільярди доларів. Фінансування колаборантських адміністрацій, виплата соціальної допомоги малозабезпеченим і, звісно, військова допомога. Але чималі гроші, образно кажучи, вилітають у трубу. Адже ситуація на Донбасі в такому, як була донедавна, стані абсолютно не влаштовує країну-агресора. Її головна мета — зробити все можливе, щоб не допустити в Україні створення військових баз НАТО. Якщо ж «ЛДНР» увійдуть до складу РФ, або залишаться ніким не визнаними квазідержавними утвореннями, то що тоді завадить Україні запросити Північноатлантичний альянс до себе на «тимчасове перебування», аби гарантувати власну безпеку від загрози з півночі? Тому для РФ краще вже якось упихнути ОРДЛО в Україну, але не як її нерозривну і рівноправну частину, а з особливими повноваженнями, які дадуть змогу впливати на зовнішню і внутрішню політику всієї країни.

По-друге, перебування під міжнародними санкціями Кремлю не дуже подобається. І якщо раніше цим навіть хизувалися — мовляв, ваші санкції тільки сприятимуть розвитку нашого виробництва (імпортозаміщення), то тепер, коли Путін досяг своєї мети (домігся, щоби з Росією, тобто з ним особисто, рахувалися на міжнародній арені), цих санкцій, які мало-помалу, а таки руйнують російську економіку, РФ справді хоче позбутися. Та й «Північний потік» треба добудувати, а під санкціями, як бачимо, це ніяк не вдається. Тому і вигідний РФ мир в Україні, але, повторімося, на її, Росії, специфічних умовах. Ну а якщо Україні з допомогою світової спільноти вдасться позбутися цих драконівських умов і не перетнути так званих червоних ліній, то й тоді Кремль у повному програші теж не опиниться. Тут великою надією для РФ може послужити сподівання, що понад два мільйони виборців, які нині населяють окуповані території, надалі голосуватимуть на виборах за представників ОПЗЖ.

Що ж до України, то для неї головною вигодою стане поновлення (нехай і часткове) її територіальної цілісності. Тоді вже не доведеться, опустивши очі долу, платити за донбаський антрацит Росії, та ще й із великими накрутками, фактично фінансуючи тих, хто фінансує «ЛДНР». Натомість з’явиться можливість широкого залучення коштів міжнародних інвесторів для відновлення економічного і соціального розвитку регіону (гроші надаються багатьма країнами навіть уже зараз, але в обмеженій кількості — з огляду на невизначеність майбутнього Донбасу і, на жаль, на підозри у нецільовому використанні цієї фінансової допомоги, зокрема й її розкрадання).

До речі, свого часу Німеччина заявляла, що готова повністю профінансувати відновлення економіки постраждалого регіону. Тож розмови на кшталт «а навіщо нам той розорений Донбас, щоб у нього ще й гроші вкладати?» є неприпустимими як із точки зору державницької, так і чисто людської, морально-етичної. Бо такі розмови можуть довести до того, що знайдуться дурні голови, охочі до закликів позбавитися тягаря у вигляді, наприклад, бідних Закарпаття або Буковини.

Як на мене, головне не піддатися на, даруйте, «хотєлкі» Кремля й інтегрувати ОРДЛО не як троянського коня з московськими підводними каменюками, а на умовах рівноправності з іншими регіонами країни, тобто децентралізації. При цьому, зрозуміло, важливим для України буде не перетинати так звані червоні лінії. Вибори мають проводитися за українським законодавством, контроль над міждержавним кордоном — як мінімум, за міжнародними структурами.

А от закріплення автономного статусу Донбасу в Конституції України становитиме загрозу українській державності. Принаймні багато хто вважає, що в такому разі то буде вже не мир, а зрада і капітуляція.

Хоча… і тут можуть бути варіанти. Все залежатиме від політичного хисту і фаховості українських миротворців-переговорників, їхнього вміння де аргументами, а де й хитрістю обіграти своїх «колег» із протилежної сторони.

Звісно, потрібно ретельно продумати й умови амністії членам збройних формувань ОРДЛО, аби надалі уникнути певних проблем. Не треба забувати, що в кожного з них є родичі, друзі, знайомі. До того ж багато хто з них, опинившись у скрутному матеріальному становищі внаслідок безробіття, змушений був вступати до лав «народної міліції», щоб хоч якось прогодувати дітей. Зрозуміло, що тих, хто катував, займався мародерством і вчиняв інші кримінальні або військові злочини, необхідно буде обов’язково притягати до відповідальності.

До речі, в міжнародній практиці розв’язання конфліктів саме амністія є узвичаєною практикою. Але можна згадати і «вітчизняний», так би мовити, досвід. Маються на увазі сім звернень (із осені 1944-го до кінця 1949 року), зроблених керівниками УРСР і КПУ із закликом до вояків Української повстанської армії складати зброю («з повинною») в обмін на помилування. Тоді, за деякими даними, на амністію згодилися близько 70 тисяч членів УПА. Можна уявити, скільки іще додаткових жертв із обох боків було б у разі ненадання їм можливості добровільно скласти зброю.

Є й свіжіший досвід замирення ворогуючих сторін, і він добре відомий, але то тема окремої розмови. Це взагалі політичне мистецтво — зробити з противника союзника, з ворога — друга. Чи знайдуться в оточенні Зеленського потрібні митці?

А наостанок згадаймо відому біблійну притчу про те, як цар Соломон розсудив двох жінок, що сперечалися за дитину. Він сказав, щоб немовля розрубали на дві частини і віддали їм. Перша сказала: «Рубайте, щоб не дісталося ні їй, ні мені», а друга попросила, щоб віддали дитину першій жінці. Тоді й стало зрозумілим, хто є справжня мати.