Руки на штурвалі

У СІМДЕСЯТІ РОКИ минулого століття, коли наклад нашої газети (тоді щоденної) перевищував мільйон екземплярів, її безвідмовним мотором, оперативним штабом був секретаріат. Тодішні друкарські технології — лінотипний набір текстів, ручна верстка полос, власне друк — ускладнювали випуск такого масового видання. Тож у процесі було задіяно чимало «штабних» працівників: заступники відповідального секретаря, випускові, чергові редактори, дві позмінні бригади коректорів, кур’єри на випуску...

І всією цією командою багато років уміло керував відповідальний секретар Михайло Володимирович Ковба. Завжди діловий, серйозний і заклопотаний. Вимогливий. Особливо до молодих журналістів: чи, бува, не байдикують за спинами старших.

До його штабу з усіх відділів струмочками стікалися репортажі й інтерв’ю, аналітичні статті, різнобічна інформація, партійно-політичні викладки, фахові поради до часу (були галузеві відділи, зокрема тваринництва і навіть меліорації), публіцистика, гумор і всяка всячина, орієнтована на різновікову читацьку аудиторію — від малого до старого. Конкуренція матеріалів була шалена. Газета не безрозмірна, казали в секретаріаті, коли чийсь «опус» залежувався.

Ми, тодішня редакційна молодь, зрідка потрапляли до Ковбиного кабінету, де постійно щось обговорювалося, планувалося. Хіба що випадало занести матеріал, завізований завідувачем відділу. Крутитися в штабі задля цікавості було не заведено, до того ж його працівники ніколи не мали часу на безпредметні розмови.

Про Михайла Володимировича ходила слава як про фахівця в агрономії, особливо в садівництві, про людину високих мовних і журналістських принципів. А ось особисте життя залишалося поза доступом цікавих. Такий собі, на перший погляд, успішний чоловік, у якого і кар’єра (за службовим статусом — у першій трійці редакційного начальства), і все решта безпроблемно склалось, і тепер лише робота його головний орієнтир.

Якось, кладучи на його безрозмірний робочий стіл із численними тематичними теками черговий матеріал, ковзнула поглядом по свіженькій (ще пахла друкарською фарбою) книжечці з букетиком незабудок у солдатській касці на обкладинці: Михайло Ковба. Фронтові оповідання.

При нагоді запитала про ту книжку. Виявилось, оповідання — це враження і бойові будні самого Михайла Ковби, молоденького зв’язківця, який ледь не залишився назавжди у прибалтійських піщаних дюнах, пройшов війну разом з тими, хто ціною власного життя забезпечував безперебійний зв’язок гарячої передової з бойовим штабом. Та збірка була не єдиною в його творчості.

А ще, як згодом виявилось, у Михайла Володимировича — незагойна особиста рана. Молодою померла дружина, він сам виховував доньку і сина...

З-поміж тодішнього офіціозу, прийнятого у службових стосунках, незабудкою засвітилася душа — вразлива, лірична, тепла, відкрита добру.

І свого наступника Михайло Володимирович підготував сам. Після виходу Ковби на пенсію на чолі секретаріату став Віталій Васильович Грибко. Журналіст із молодої тоді когорти, який пройшов посадовими сходинками секретаріату, знав «на зубок» усі петити і нонпарелі (газетні шрифти), премудрості ручного набору і множинні правки, а ще особисто кожного в друкарському цеху, хто на всіх етапах допомагав благословляти у світ газету.

Товариський, ерудований, сприйнятливий до всього нового, з надзвичайними організаторськими здібностями, Віталій Грибко працював так, що сторонньому спостерігачеві могло здатися, ніби довкола нього все робиться і вирішується само собою. Навіть найболючішу тоді проблему із закупівлею газетного паперу (а його на кожний номер потрібно було більше, ніж деяким виданням на місяць) він вирішував завчасу і з чималим запасом. До речі, до Грибка цим займався окремий працівник.

Віталія вистачало на все: міцно тримав у руках штабне кермо, вів у газеті рубрику «Ловись, рибко», бо й сам був заядлим рибалкою (жартівники іноді виправляли на «Ловись, Грибко»), готував спортивні огляди. У юнацькі роки Віталій захоплювався спортивним орієнтуванням на місцевості. Здружив навколо себе власкорів, згуртував таких різних за віком і характерами людей у своєрідне братство, центром якого був сам.

Його любили в колективі, шанував здібності головний редактор Іван Васильович Сподаренко. Грибко жив роботою. І тільки найближчі друзі шкодували, що через постійну зайнятість Віталія не почуєш його гри на гітарі, туристичних пісень біля багаття. Коли вдавалося вибратися на пару тижнів у відпустку, брав із собою гітару і присвячував час своїй дружній сім’ї — дружині Тетяні, донькам Світлані й Оксані, а ще улюбленій собаці Ненсі.

На жаль, доля відміряла Віталієві Грибку зовсім мало часу: яскраво жив, швидко згорів. На порозі 2000-х хвороба забрала його. У п’ятдесят...

Сьогодні штабне кермо в жіночих руках — Руслани Миколаївни Зінченко. Її мама, улюблениця читачів, колишня завідувачка відділу культури і багаторічна незмінна господиня «Вербиченьки» Лариса Шахова, присвятила нашій газеті все життя. Вона й гадки не мала, що колись у її ж кабінеті писатиме далі історію видання молодша донька.

«Сільськовістянська» вдача гартується в роботі і творчості. І передається, як естафета поколінь.

Ніна ЦЮПА.