• Слово про сучасницю

Війна не зламала

Леонід ЛОГВИНЕНКО.

Тетяна Гатицька — українського роду, коріння її — на Луганщині: батьки, діди, прадіди… Пращури напевне говорили українською, навіть в якійсь із запорозьких паланок, імовірно, козакували, а ось батьки вже спілкувалися російською.

БАТЬКО був військовим, сім’я переїздила з місця на місце. Тетяна народилась і закінчила школу за межами України. Її мама, вчителька російської мови й літератури, дуже стежила, аби донька говорила правильною російською, щоб росіяни не кепкували, не називали хохлушкою.

Після здобуття Танею шкільного атестата родина зібралась, аби обмізкувати, де дівчина далі вчитиметься, бо батько тоді служив в Угорщині. Вирішили, що вступатиме до торгового технікуму в місті, де коріння їхнього роду, тобто в Луганську. В ті роки це місто вже було геть зросійщеним, особливо освітнє середовище…

— Подруга, з якою орендувала квартиру, якось запросила мене в гості до себе в село поблизу шахтарського Антрацита,— згадує Тетяна.— Ідемо ми на танці, я дивлюсь на захід сонця, аж мені назустріч ступає молодий хлопець, такий гарний… Я й закохалася. Незабаром зіграли весілля.

Молоді оселились у селі Дякове, яке берегло свою українськість, пишалося нею. Воно й не дивно, адже не лише з цього боку українського кордону, біля якого воно розкинулось, а й далеко за ним, де вже територія РФ, аж до Ростова були українські села, виморені голодоморами, зросійщені. Українськість Дякова була не тільки в мові, а й у тому, як дбайливо тутешній люд господарював, які прекрасні українську школу та будинок культури збудувала громада. Саме у БК перед війною Тетяна Миколаївна працювала директором. Культурне життя завдяки їй кипіло, люди співали у народному колективі, танцювали, майстрували… А війна на всьому цьому поставила величезний хрест.

— Але водночас, — зізнається Тетяна, — вийшло так, що війна дала мені зрозуміти, як сильно я люблю Україну.

Коли навесні 2014-го все закрутилося, вона й уявити не могла, що її родині доведеться тікати. Гадалося, минеться, люди прозріють, а життя налагодиться. Але чим далі літо добігало кінця, тим ставало тривожніше.

У Красному Лучі, Антрациті та довкола збіговиська «козачків» стали буденним явищем. Люмпени з автоматами, які їм видали, просто взявши обіцянку воювати проти України, назвали себе владою. Вони будували блокпости, на яких зупиняли та обшукували всіх, хто йшов чи їхав до села, що опинилося майже в оточенні. Дійшло до того, що сільський голова уділяв по хлібині в руки кожному односельцю, коли якась хлібовозка проривалася до Дякового.

Війна зривала маски. Одні сусіди приносили до БК хлібину від сільського голови, аби Тетяна передала її нашим голодним військовим, а були й такі, що бігли на блокпости доносити на тих, хто допомагав Українському війську.

Російська пропаганда розпалювала ворожнечу. Деякі односельці, підігріті нею, кричали Тетяні, що до Дякового їде Нацгвардія, аби їх убивати. А «вбивцями» виявилися сяк-так одягнені, в шльопанцях на босу ногу хлопці, з одним автоматом на десятьох, які тривожно виглядали з цивільних автобусів.

На початку серпня 2014 року село Дякове поблизу Антрацита залишилось самотнім українським острівцем на території, суціль окупованій ворогом. Командир військового підрозділу, який базувався в Дяковому, Євген Жуков каже, що коли у них уже майже не було їжі, пані Тетяна кожного дня готувала хлопцям то борщик, то салатик, то вареники, то пиріжки з солодощами.

— Годувала нас овочами та фруктами зі свого городу,— згадує Жуков.— Її син Павло завжди приїздив до нас на мотоциклі та привозив усе, що ми просили.

Коли війська РФ, порушивши кордон, вдерлися на українську землю, командування бригади вирішило прориватися з оточення. Про це попередили родину Гатицьких, бо зрозуміло, що б їх чекало після того, як у село увійдуть російські найманці: приниження, тортури, можливо, й смерть. Зібравши найнеобхідніші речі, покинувши будинок, нажите добро, господарство, Тетяна з чоловіком Володимиром об’їзними дорогами рушили з села у невідомість.

…У серпні мине шість років, як окупанти вигнали родину Гатицьких з рідної хати. Спершу їх прихистили богодухівські родичі на Харківщині, потім подружжя орендувало будиночок у райцентрі, де Тетяна Миколаївна працювала в РДА. А рік тому їй запропонували очолити будинок культури в Сінному. Це село відоме тим, що в роки Голодомору було занесене на «чорну дошку» і майже вимерло. Однак потім відродилося, розбудувалось. За роки незалежності знову пережило складні часи, і знову почало відроджуватися. Зокрема й завдяки переселенці з Луганщини Тетяні Гатицькій.

Коли я очолила місцевий заклад культури, то життя там не було, відомий свого часу вокальний колектив «Ладоспів» розбігся,— розповідає Тетяна Миколаївна.— А тепер ми маємо два вокальні колективи. Етногурт об’єднує піснею старших жіночок, інший — молодиць. Маємо дитячий ансамбль, гурток ужиткового мистецтва, клуб за інтересами.

Уболіває за долю села і керівник місцевого господарства Юрій Михайлов. Окрім різної допомоги громаді, підсобив і культурі, надавши БК автомобіль.

Народні артисти вже побували на різних фестивалях Харківщини і в обласному центрі. Тетяна Миколаївна продовжує їздити на передову як волонтер, аби підтримати мистецтвом дух наших воїнів. Війна та випробування її не зламали.

На фото: патріот і волонтер Тетяна Гатицька.