• Сторінки історії

Європу рятували українці

Петро ГРАДОВСЬКИЙ,

Руслана ВЛАСЕНКО.

Марко Безручко в еміграції.

Польські й українські війська крокують Києвом післ я визволення міста від більшовиків. Травень 1920 р.

1920 року в Україні склалося непросте військове становище. Критичну ситуацію спричинила поразка Української галицької армії і Холмсько-Волинської групи Армії Української Народної Республіки. Постало питання про відвоювання незалежності. Знекровлена армія УНР потребувала союзника у боротьбі з більшовицькою навалою.

ЧЕРВОНА армія загрожувала і сусідній Польщі. Тож головний отаман, голова Директорії Симон Петлюра і очільник Польщі Юзеф Пілсудський, зустрівшись навесні 1920-го у Варшаві, уклали договір. Польська сторона зобов’язалася надати українському урядові військову допомогу.

Симон Петлюра наказав сформувати дивізію з інтернованих частин Армії УНР, доручивши це досвідченому військовому, колишньому начальнику штабу корпусу Січових стрільців Маркові Безручку.

Марко Данилович Безручко (на фото), родом із міста Великий Токмак Таврійської губернії (нині Запорізька область), навчався в учительській семінарії у Переяславі, але згодом змінив професію педагога на кар’єру військового. Закінчив Одеське піхотне юнкерське училище, а 1914-го — Миколаївську академію Генерального штабу.

Саме в ті роки російська імператорська армія почала втрачати свою цілісність. Українці створювали власні військові формування у частинах, де переважали за кількістю. Після виникнення Української Народної Республіки Марко Безручко служив у складі Армії УНР. Спочатку помічником начальника персонального відділу Головного управління Генерального штабу УНР, а згодом — армії Української держави (гетьманату).

...Створена за наказом С. Петлюри дивізія М. Безручка, до якої ввійшли галицькі старшини і стрільці з колишнього корпусу полковника Є. Коновальця, веде свій відлік з квітня 1920-го. Вона мала дві стрілецькі бригади з двома стрілецькими полками у кожній, кінний курінь, легку гарматну бригаду, а також технічний курінь, офіцерську, телеграфну, залізничну окремі сотні, обоз. Старшини, очільники цих частин, пройшли вишкіл у боях Першої світової та національно-визвольних рухів. Дивізія була небагаточисельна: мала 250 старшин і 1770 бійців. Пізніше їй було присвоєно назву Шоста Січова.

Не змігши завоювати Львів, Семен Будьонний у серпні 1920-го повів свою першу Червону кінну армію до міста Замостя. Сюди прибула і дивізія Марка Безручка зі штабом, а також 4-й і 2-й Люблінський польські етапові батальйони й технічна сотня. Українських козаків і польських жовнірів об’єднувала спільна боротьба проти військ більшовицької Росії, які, захопивши майже всю Україну, рвалися до Варшави.

Загальна чисельність українсько-польських сил у Замості становила 3200 багнетів, 200 шабель, 40 кулеметів, 12 гармат, три бронепотяги. Група Марка Безручка мала боєприпасів на сім днів, а харчів — на дев’ять. Натомість армія Будьонного налічувала 12 тисяч шабель, 1000 багнетів, близько 400 скорострілів, 70 гармат.

Полковник Безручко разом зі своїм військом фахово підготувався до оборони Замостя. Саперний підрозділ облаштував три лінії оборони. Окопи прикривалися 18-кілометровою лінією дротяних загород у кілька рядів. Споруджувати їх допомагало близько п’яти тисяч добровольців: жителів міста і прилеглих сіл. Між штабом дивізії та командирами підрозділів був налагоджений телефонний зв’язок.

Три доби українці разом із поляками дружно відбивали атаки червоноармійців. Особливо запеклі бої припали на останні дні серпня. Кінна армія більшовиків усе ж таки подолала опір польських і українських частин на флангах і досягла першої лінії оборони — міста Замостя (зараз місто Люблінського воєводства Польщі), що неподалік кордону з Україною. Згодом генерал-хорунжий (на еміграції генерал-полковник) Армії УНР Олександр Удовиченко зазначав: незважаючи на те що червоні кіннотники мали 40 гармат, а бійці Безручка лише 12, штурм Замостя завдав Будьонному великих втрат і значно його ослабив.

Марко Безручко поховав плани більшовицького командування щодо оточення польських військ із наступним своїм проривом до Німеччини. Багато істориків вважає, що саме Марко Безручко врятував Варшаву і таким чином усю центральну Європу від більшовицької навали.

Оборона міста Замостя — один із героїчних й успішних епізодів визвольної боротьби, поруч з такими відомими, як бої під Крутами, похід на Київ, Вапнярку, Перший і Другий зимові походи... На жаль, у Радянському Союзі небагато людей знали правду про боротьбу на західноукраїнських землях, зокрема і про оборону Замостя. Звучали зовсім інші пісні, славлячи конармійські багнети і замовчуючи ратну славу українських воїнів. Несправедливо було піддано забуттю й ім’я славетного бойового командира Марка Безручка.

Беручи активну участь у подальшому своєму житті політичного емігранта, він і надалі переконував, що всі українці — «браття козацького роду». У Варшаві Марко Данилович очолював Українське воєнно-історичне товариство, редагував український військово-історичний альманах «За державність», видав свої спогади «Від Проскурова до Чарторії», «Січові стрільці: в боротьбі за державність». Польський уряд нагородив його найвищим військовим орденом «Virtuti Militari».

Помер Марко Безручко 10 лютого 1944 року під час німецької окупації Польщі. Його могила збереглася у православній частині цвинтаря «Воля» у Варшаві.

На честь старшини корпусу Січових стрільців названо вулиці у Києві, Вінниці, Рівному, а в польському місті Вроцлав — кругове перехрестя. Вдячна Польща встановила у Замості пам’ятну дошку на будинку, де розміщувався спостережний пункт командувача героїчної оборони міста.

Нинішні польські скаути не забувають публічно нагадати про борг вдячності «перед нашими союзниками — хоробрими українськими воїнами 1920-го року. Коли Польща була у смертельній небезпеці, Україна стала єдиною державою, воїни якої разом із поляками проливали кров за нашу і вашу свободу».

Віддаючи данину пам’яті, українські пластуни і польські харцери запалюють «Полум’я братерства» на могилах українських воїнів, які загинули в радянсько-польській війні 1920-го року.