Наша пошта

• Рядки з листів

Зберегти Україну, націю і самих себе

У ПРОДОВЖЕННІ до інтерв’ю «Україна сьогодні не є державою української нації» («СВ» за 23 червня ц. р.) хотілось би знати думку Петра Масляка з приводу таких ключових питань, як відсутність графи «національність» у всіх(!) документах громадян України і перейменування церкви.

Після одержання томосу 6 січня 2019-го була прийнята постанова про перейменування УПЦ МП на Російську православну церкву в Україні. Чому цього досі не зроблено? Більше того, Верховний Суд України ухвалює рішення, що УПЦ МП і далі так називатиметься. Служителі Феміди отримують захмарні зарплати від Української держави і водночас приймають антиукраїнське рішення. Куди вже далі? Чому не було роз’яснення щодо такого рішення?

Я завважив, що російська церква не використовує у своїй назві припис МП. Наприклад, у Чернігові біля пологового будинку кілька років тому побудували храм Московського патріархату. Підходжу, читаю вивіску: «Українська Православна Церква». І все, крапка. А в моєму рідному селі Блистова Менського району церква стоїть зовсім без вивіски. До речі, її там ніколи й не було. Гадаю, багато церков в Україні не мають вивіски-таблички. І це дивує. Кожна установа (не обов’язково релігійна) повинна мати табличку, щоб людина знала, куди вона заходить.

Михайло ЛИСИЦЯ.

м. Чернігів.

Публікації Василя Клюя («СВ» за 19 червня) і Петра Масляка («СВ» за 23 червня) збентежили мене до глибини душі. А тому пропоную через газету звернутися до всіх шанованих, авторитетних людей, патріотів України, серед яких є ще багато добрих і порядних, щоб створили партію «Земля і воля». Аби змогли роз’яснити і довести депутатам, урядовцям і президенту, до чого ми такими темпами дійдемо і що буде з Україною та українцями. У нас є вищі, середні профтехучилища аграрного напряму, в яких працюють викладачі з ученими ступенями, великим життєвим, а також досвідом сільськогосподарської роботи. Вони, зокрема, можуть докласти знань і сил, зробити все необхідне, щоб зберегти Україну, яку сьогоднішні керманичі штовхають у прірву. Давайте всі об’єднуватися, щоб зберегти Україну, націю і самих себе. Гадаю, що це крик не тільки моєї душі, а й усього українського народу.

Григорій ОВЕРЧУК.

с. Лип’ятин

Хмільницького району

Вінницької області.

У «Сільськовістяночці» за 3 липня мене вельми вразила публікація Костянтина Мікушина «З народу вийшла, для людей працювала», наповнивши серце щемними спогадами. Це розповідь про героїню праці у сільсь­кому господарстві з Житомирщини Лідію Сівченко. В автора вийшов справжній гімн її звитязі як трудівниці і як матері-героїні. Без хвилювання не міг читати. Бо що стало потім з Україною? Її керманичі, пустивши добро за вітром, а села — на самовиживання, ухилялися й ухиляються від розв’язання нагальних людських проблем та окреслення перспективи.

У моєму рідному селі Рогинці, що на Сумщині, в середині 1980-х підвели індустрію в сільськогосподарське виробництво. Збудували комплекс із відгодівлі ВРХ (10 тисяч голів на рік), молочну ферму, на якій утримувалось 830 корів, крім того, на території сільради налічувалось 600 Миньок; була розвинена інфраструктура, в школі навчалося понад 300 учнів. Виробництво яловичини в районному конвеєрі займало 37%. У результаті аграрних перетворень усе як корова язиком злизала — комплекс пустили за вітром, як і славу трудових досягнень селян. Мій земляк В. В. Діденко написав книжку «Рогинці і рогинчани», описавши звитяги рідного села. А наприкінці з гіркотою і водночас із величезною надією звернувся до Всевишнього з проханням, щоб допоміг зупинити стрімкий рух українських сіл до могили. Аби настало нормальне життя і прийдешні покоління рогинчан примножили славу Рогинців.

Через аграрну реформу Леоніда Кучму називали «вершником без голови», але, як писав у зверненні з нагоди пам’ятних днів Т. Шевченка Микола Міщенко з Ківерців Волинської області: «Сумно, Батьку, в Україні, як у домовині, і ми, правнуки погані, самі в цьому винні».

Григорій ЦИГАНЕНКО.

м. Конотоп

Сумської області.