Весела світлиця

Господар «Веселої світлиці» Юрій ІЩЕНКО.

• Бувальщинка

Із ласки Божої

Пилип ЮРИК.

м. Запоріжжя.

Малий Попенко (так діти дражнили сусідського руденького шестирічного Гриця, бо його батько був священником у селі) дуже прагнув мати якусь животину. Мовляв, у сусідських дітей є — в кого цуценя, в кого кошеня... Мама ж хлопчика, матушка Христина, весь час відмовляла малому:

— Дорогесенький мій, у нас хата всього на дві кімнати! Самим тіснувато. Ось побудуємо або придбаємо більший будинок, тоді й заведемо якусь звірину чи пташину…

Парафія в селі невелика, доходи малі, тож споруджувати дім отець Ігор ще навіть не починав. Слава Всевишньому, ледве спромігся не так давно купити старого «Запорожця».

...Попелясте кошенятко прибилося до сусіда. Робітник «Запоріжсталі» Петро, дядько в літах, проте самітний, підібрав котика в себе біля хвіртки. Нагодував, погладив, а чого тваринці ще треба? Мурчик так і прижився в його дворі, хоча господар був би радий комусь його віддати, бо сам щодня допізна на роботі. Пропонував і попаді Христині, але матушка глянула на нього очима Медузи Горгони:

— Нам воно не потрібне! Більше не підходьте до мене з цим питанням!

За кілька днів нова оказія з котиком. Відв’язався сусідський пес Муня і загнав бідолашного Мурчика на самий вершечок високої й гнучкої берези, що біля двору над шляхом. Петро повернувся з роботи, хотів погодувати малого, але того не було. Почав кликати й почув тихе нявкання вгорі на березі — кіт боявся злізти. Добратися до тварини господар не міг — надто тонка деревина й досить огрядний він сам. Драбина ж діставала тільки до середини берези. Муки сусіда побачив батюшка Ігор і запропонував допомогу:

— Візьміть шворку, прив’яжіть якомога вище до стовбура, а я другий кінець — до машини. Помалу нагнемо деревину й знімемо вашого пухнастого альпініста.

А в цей же час у хаті священника відбувалася розмова матушки й малого Попенка.

— Мамо, люба моя, — Грицик аж плакав, — що мені зробити, аби в нас був котик? Он у дядька Петра такий гарний Мурчик! Я б його доглядав, оберігав від собак, пестив би...

— Синку, на все воля Божа! — філософськи відповідала попадя. — Треба більше молитися Богові, аби він змилостивився й послав тобі котика. Всевишній почує твою молитву, з його ласки буде в тебе колись гарна тваринка.

Грицик, почувши це, раптово впав на коліна перед образами:

— Святий Боже! Милостивий і милосердний! Змилуйся, будь ласка, наді мною! Зроби, щоб і в мене був котик. А я тебе, Боже, за це любитиму так, як своїх тата й маму!

У цей час батюшка, прилаштувавши мотузку до «Запорожця», почав помалу газувати й від’їжджати від берези. Деревце потихеньку нагиналося. Ще пів метра, ще трохи — і Петро дістане своє миловиде кошеня. Та, на біду, не витримала мотузка, обірвалась. А береза миттю розпрямилася, прошепотівши смарагдовим віттям.

— Боже, я вірую в твою безсмертність і святість, — продовжував молитися Гриць. — Я щиро прошу тебе — пошли мені котика. Святий Боже, святий кріпкий, святий безсмертний!..

Малий зігнувся й ударив лобом кілька разів об килим. Цієї ж миті у відчинене вікно влетіло Петрове кошеня й посунулося животиком по м’якому паласу аж до здивованого хлопчика.

— Мамо, глянь! Бог послав мені котика! — радісно закричав син. Але попадя його вже не почула — від побаченого вона знепритомніла й важким лантухом гепнулася на підлогу.