Наша пошта

Пасічник у третьому поколінні

Олег КРИВОНІС.

Вінницька область.

— СКІЛЬКИ себе пам’ятаю, — розповідає 70-річний мешканець Піщанки Віктор Софронович Вакар, — завжди мав справу із бджолами. Це спадкове. Тому що і дід пасічникував, і батько. Так що тут хоч-не-хоч, а навчишся (сміється. — Авт.). Перший власний вулик у мене з’явивсь у 18 років. Відтоді бджолярства не полишав. Хоча й працював спершу бригадиром польової бригади, завфермою, головним агрономом, головою колгоспу, а останні десять років — директором районної служби зайнятості, але бджолам не зраджував. У мене постійно було 20—25 вуликів, яким я приділяв увесь вільний час.

Нині Віктор Софронович на пенсії. То й вуликів у нього стало більше — близько семи десятків. Деякі з них геть химерної форми. Один, наприклад, у вигляді діжки, на якій чорною фарбою намальовано обличчя вусатого і бровастого дядька. Інший у формі колоди. А посеред городу стоїть великий макет церкви — виявляється, теж вулик (на фото автора).

— Це точна копія храму, що в моєму рідному селі Трибусівка, — пояснює Віктор Софронович. — Якось я був на Закарпатті й там бачив вулик у вигляді маленького будиночка з різьбленою верандою, віконечками, дашком. От мені й подумалось: «А чому б самому не зробити щось подібне? Тільки у них вулик-будиночок, а в мене буде вулик-церква».

Крім усього іншого, на обійсті у мого співрозмовника є ще й невеличка споруда для бджоло­терапії. В ній лежанка, а знизу — вулик із бджолами.

— Це чудова річ для лікування багатьох хвороб. Приходиш, лягаєш на кілька годин, вдихаєш бджолиний запах, слухаєш, як вони гудуть, заспокоюєшся і… засинаєш. Саме вві сні й відбувається процес оздоровлення. От, скажімо, у мене були й аритмія, і тиск високий, а коли почав тут регулярно лікуватись, де й поділось.

А загалом бджола — це найрозумніше створіння, яке тільки може бути, — продовжує Віктор Вакар. — Нам, людям старшого покоління, свого часу розповідали про комунізм. А бджоли вже живуть при комунізмі. У них усі працюють. А хто не хоче — того геть надвір! Саме так і має бути.

Мій співрозмовник виконує ще й громадську роботу. Віктора Софроновича всі місцеві пасічники, котрих набереться понад сім десятків, обрали своїм очільником.

— Без громадської організації нам ніяк, — переконаний чоловік. — Хтось же має захищати наші спільні інтереси, домовлятись із сільгоспвиробниками, щоб здійснювали обробку посівів відповідно до встановлених санітарних норм, аби не гинули бджоли. Та й бджолярів-початківців теж хтось повинен консультувати. Хоча, правду кажучи, ця робота в нас гуртова. Ходимо один до одного, ділимось досвідом, допомагаємо, підтримуємо.

— Бджоли — дивовижні комахи, — знову сідає на улюбленого коника. — Тобі сумно, в кепському гуморі, прийшов, посидів біля них, — дивись, і полегшало на душі. А мед, перга, маточне молочко, прополіс — це ж усе ліки, які дають здоров’я та довголіття! От лиш злих людей золотокрилки не люблять. Вони їх відчувають і жалять. Тому, коли хочеш займатись бджолярством і діставати від цього задоволення, необхідно очистити голову від поганих думок.