Наша пошта

Покликання бути батьками

Олег КРИВОНІС.

Вінницька область.

На фото автора: Алла Аширова разом із чоловіком Сергієм Мельником і дітьми.

21 РІК тому мешканка Жмеринки Алла Аширова за покликом серця всиновила дворічного Сашка. Однак тоді жінка й подумати не могла, що з часом стане багатодітною мамою й засновницею дитячого будинку сімейного типу.

Після появи синочка в особистому житті Алли Борисівни також сталися позитивні зміни. Незабаром вона познайомилась зі своїм нинішнім чоловіком Сергієм Мельником, який не лише визнав Сашка за свого, а й запропонував дружині всиновити ще діток. Так у них з’явились Алінка, братики Василько і Мишко. Тепер усі вони вже дорослі й успішні. Аліна живе на Київщині, має власну сім’ю. А хлопці — спортсмени, серйозно займаються греко-римською боротьбою, раз по раз радують батьків перемогами на змаганнях.

— Коли діти подорослішали, мені захотілось маленького, — каже Алла Аширова. — Тож звернулась до служби у справах дітей, а там мені й кажуть: «У вас такі чудові діти: виховані, тямущі, спортивні. А до нас кілька днів тому поступило семеро братиків і сестричок із неблагополучної сім’ї. Якщо не ви, то ніхто». Певна річ, спершу я злякалась. Семеро — це ж не жарти. Але з часом ми їх таки забрали — двох хлопчиків і п’ятьох дівчаток віком від трьох до чотирнадцяти років. А рік тому до нашої родини прийшли ще Сашко та Іринка, відповідно 15 і 12 років. Ми з чоловіком пишаємось їхніми успіхами. Вони добре навчаються, відвідують спортивні секції, гуртки, беруть участь у різноманітних конкурсах. Я намагаюсь бути присутньою на всіх їхніх турнірах. Моя родина — це усе моє життя.

За фахом пані Алла викладачка музики. Була завклубом, музейним працівником. Коли з’явилися діти, довелось залишити роботу — зрозуміло, чому. Та й чоловік залишив свою, бо одній тут не впоратись. У 2016-му Сергій пішов на службу контрактником до ЗСУ і 18 місяців був на передовій. Але, слава Богу, повернувся живий і здоровий, тож тепер вся родина знову разом.

— Головне у вихованні, — переконана моя співрозмовниця, — власний приклад. Як можна чогось навчити дітей, коли самі цього не робимо? Звісно, спочатку було непросто, але з часом все налагодилось. Діти знають, що потрібно прибрати за собою, приготувати їсти, допомогти меншим з уроками. Трапляється, що й сваряться між собою — це нормально.

Потрібні любов, терпіння та повага. Хочеш, щоб тебе поважали, стався з повагою до них. Тому доводиться йти на компроміси, навіть хитрувати, бо різні випадки бувають. Головне, щоб дитина усвідомила, що можна, а що ні, що добре, а що погано. Втім, у мене діти безпроблемні. Кожні два роки ми з чоловіком відвідуємо спеціальні курси, де навчають поводитись у різних ситуаціях. Чуємо там, які бувають некеровані діти, то у нас такого, на щастя, нема. Хоча я до них не «сюсюкаю». Де потрібно, то й насварюсь, не змовчу. Трапляється, діти пустують, але це цілком нормальне явище. Раз пустують і ці пустощі не переходять певних меж, то це свідчить про нормальний психічний і фізичний розвиток дитини.

Якби можна було прожити життя заново, все зробила б так само. Єдине, що змінила б, — заснувала дитячий будинок сімейного типу ще раніше, аби допомогти більшій кількості дітей.