Весела світлиця

Господар «Веселої світлиці» Юрій ІЩЕНКО.

З-під пера ювіляра!

Сивина в бороду — біс у ребро

До економічної кризи я голився щодня. Тепер доводиться на лезах економити. Так і виросла борода. Сива.

Кажуть, сивина в бороду — біс у ребро. Вирішив і я про всяк випадок перевірити свої ребра. Бо стали чомусь боліти. Може, й справді в якомусь засів біс? Ребра спереду обстежив сам. Нічого не намацав. А зі спини мої руки ребер не дістають. Уже не гнуться. Потерся спиною об одвірок — безрезультатно. Невже, ігноруючи сивину, біс у моїх ребрах так і не оселився?

Із цікавості розпитав своїх ровесників — чи не відвідував їх біс із посивінням бороди. Петро і Степан зізналися, що таки бувало. Іван (бородань зі стажем) нічого не пригадав, пославшись на застарілий склероз. А Пилипа і питати нічого — у нього борода ще з юності чомусь не росте. З дружиною сумнівами не ділився, бо ж у жінок ребра є, а бороди нема.

Може, думаю, хитрий біс поміж ребер проскочив та й застряг десь у печінці або шлунку. Так у печінці йому місця точно немає. Там давно вже сидять «економічно обґрунтовані» тарифи на житлово-комунальні послуги, ціна на мінімальний споживчий кошик і перманентні розбірки вітчизняного політбомонду. У моєму шлунку він теж довго не протримався б. Через високу кислотність сам став би лише харчовою добавкою.

Перш ніж вдатися до сеансу екзорцизму, сходив до рентгенолога. Рентгенівська плівка біса ні в ребрах, ні поміж ребер також не виявила.

Може, у мене патологія? Може, улюбленого бісом ребра не вистачає? Гуртом перерахували ребра у Петра і Степана. Тричі. Кількість збігається з моїми. Знайомий хірург припустив, що це бісові інопланетяни вві сні поцупили моє безцінне ребро, а мені якийсь протез вставили.

Щоб перехитрити нечисту силу і убезпечити надалі свої ребра, сиву бороду пофарбував. Хай тепер вертлявий біс вирішує свої проблеми без мене.

Народні прикмети

У старі народні прикмети не вірю. Приміром, у Києві марно розраховувати на те, що хтось на щастя перейде тобі дорогу з повним відром. Не носять тепер кияни воду відрами. Вода хоч іржава, але у квартиру тече сама. А через дірки у гнилій сантехніці тече крізь стелю ще й до сусіда знизу.

І куди прямують чорні кішки — мені байдуже. Відьми, що колись у них перевтілювалися, давно пощезали. Екологія доконала. Якщо й залишилась якась підстаркувата у тому ж таки Конотопі, то долетіти до столиці їй ні на чому. Мітли в дефіциті.

Не вірю я і в те, що не повезе, якщо, скажімо, повернешся додому за забутим гаманцем. Він все одно порожній. І від того, будеш чи не будеш хреститися та дивитися на себе в дзеркало, повнішим не стане.

А число 13 для мене взагалі щасливе. 13-го колись у мене був день зарплати, тепер 13-го поштарка пенсію приносить. На 13 гривень за рік підвищили мої «соціальні стандарти».

Втім, у нові прикмети вірю беззастережно. Якщо синоптики прогнозують дощ, ніколи не беру парасольки. І не помиляюсь. Коли вийшов на вулицю, а неба не видно з-за білбордів або у моїй поштовій скриньці з’являються вітальні листівки — це до виборів. До того ж поважні рожевощокі пани і пані у телевізорі змінили костюми від Армані, Бріоні та Луї Віттона на вишиванки, ще й заговорили українською — то найточніша прикмета: вибори будуть найближчим часом.

Якщо мені, Богом забутому, несуть пакет із гречкою — благодійник висуватиме себе в депутати. Коли політик каже, що настав час народові знати всю правду, — значить, зараз нестиме таке, що й на голову не налізе.

Якщо добре набридлі за останні роки говоруни з телеекрана переконливо заявляють, що вони «нові обличчя в політиці» й тільки вони здатні змінити країну на краще, то як же їм не повірити? Мабуть-таки, дістануть в офшорах свої заначки й роздадуть виборцям. Повіримо — і оберемо! І неодмінно збудеться ще одна народна прикмета: коли вчергове наступиш на електоральні граблі, то ті копійки, що ще залишились у твоїх кишенях після попередніх виборів, перекочують у кишені ново­обраних. А ти залишишся в дурнях принаймні ще на п’ять років.

Валерій ДЕМЧЕНКО.

м. Київ.

«Весела світлиця» щиросердо вітає свого постійного автора, лауреата премії ім. Остапа Вишні Валерія Демченка з черговим ювілеєм «2 по 40» і бажає йому, не озираючись на роки, й надалі залишатись у творчості таким же дотепно-молодим і занозисто-дошкульним гумористом, яким він був до цієї знаменної і застольно-невідворотної для нього дати. Так тримати, колего! Будьмо! Наливай, бо... їдять!