Весела світлиця

Господар «Веселої світлиці» Юрій ІЩЕНКО.

• Із записника літератора

Кротова нора

Петро ПЕРЕБИЙНІС. м. Київ.

Коли чуєте: «Нічого не боюся» — не вірте. Це лукавство. Ніхто не застрахований від страху. І я, грішний, не виняток. Боюся, а стромляю всюди носа. Бо все долає спрага новизни. Тільки цим я можу пояснити власне безголів’я у випадку, який стався зі мною далекого вже 1980 року.

Було це на Донбасі під час днів літератури в Україні. Наша «інтернаціональна» група відвідала знамениту шахту імені Засядька, яку очолював на той час Юхим Звягільський. Іще молодий, стрункий, елегантний, він гостинно прийняв нас і запросив… «скуштувати черствого шахтарського хліба».

І ось ми в гірничих обладунках опускаємось у темну прірву. Але там, на дні, не так і страшно. Йдемо широким штреком. В обличчя дмухає тугий підземний вітерець. Ну просто благодать. Приємна прогулянка. Та враз відчиняється висока дерев’яна брама — і в ніздрі б’є гіркий сірчаний запах. Перед нами здіймається вугільно-чорна стіна, в якій зяє невеликий отвір. Простіше кажучи — нора.

— Ну, браття-слов’яни, хто за мною? — показує туди рукою насмішкуватий шахтар Іван Манекін.

Найближчий до отвору смаглявий кавказець насторожено похитує хвацькими вусами і категорично відмовляється:

— Туда? Ні-ка-да!..

Шахтар іронічно оглядає кожного неофіта і врешті натикається сталевими очима на моє розгублене обличчя.

Серце калатає мідним дзвоном. Якась мить вагання — і все! Тепер або ніколи!..

Услід за своїм Вергілієм ледве протискуюсь у шпичасту шпарину і повзу, повзу на ліктях і колінах. Намагаюся не відстати від провідника, від його ребристих підошов, які освітлює ліхтар моєї каски. Повзу щосили. Натикаюсь на якісь незримі гостряки. Коліна, лікті — вже суцільні рани. Це жах! Та скільки ще терпіти кляті муки? Повзу. Задихаюся. Кінця і краю цьому лазові немає…

Нарешті чую із глибин протяжний гуркіт. Усе трясеться. Може, це вулкан? А може, гримить ядро землі? Та вже стає наш лаз відчутно ширшим. А далі — скреготня, двигтіння, брязкіт. У синьому підземному тумані вовтузяться обвуглені циклопи. І на чолі у кожного палає вирячкувате електричне око.

Лягаю горілиць, щоб відпочити. Болить хребет. Нагадує про себе невиліковна «парашутна» травма. Моя стихія — небо, висота. А тут над серцем — кілометр планети. Задуха. Спека. Дихати несила. О доле! Якщо є на світі пекло, то ось воно, у темному вибої, з якого не комбайн цей виповзає, а чорний човен сивого Харона…

Виринаю з нетями. Очі роз’їдає суха колюча січка. Горло і груди роздирає важка нестерпна спрага. Поміж грудками антрациту намацую долонею щось кругле і гладеньке.

— Можна попити, — відгвинчує добряк Вергілій запилену обвуглену баклагу.

Палючими вустами припадаю до рятівного пекельного джерельця. Жадібно п’ю теплувату в’язку нудотну рідину. А балагур іще й піджартовує:

— Ну, как тєбє наша работка?

Все ще лежма скрушно хитаю головою під навислою антрацитовою стелею. Та й сам шахтар люто спльовує вугільною осугою разом із відчайдушною лайкою:

— Хрє-но-вая работка!

Ой і тяжко було мені під землею! Душа просилася на простір, жадала сонця, висоти. Не пам’ятаю, як верталися із пекла. Отямився, аж коли випав із кротової нори.

Колеги почувалися дещо ніяково. Зате у лазні реготали «до упаду». Ще б пак! У всіх обличчя як обличчя, а в мене — вуглиста чорна маска. Лише гірник чомусь був набурмосений. Налив гіркої у шахтарські гранчаки і виголосив своєрідний тост:

— Я п’ю за рускую атвагу!

— Cпасібо, — озвався хтось із присутніх. — Мнє, рускаму, ето очень пріятно…

І тоді шахтарський Вергілій спаленів:

— Да какой ти… рускій! Вот руская душа…

І тицяє пальцем у мене.

Господи! Ще скандалу тут не вистачало! Як міг вгамував того Вергілія і стиха мовив, наче сам до себе:

— А я земляк ваш, українець…

Та впертий весельчак знав лиш одне:

— Всьо равно рускій!

Марно було сперечатися. І всі ми помирилися за крок до міжнародного скандалу…

Моя дружина ще довго не могла відмити вугільну «фарбу» на моїх повіках і тільки заздрісно зітхала:

— От мені б такий макіяж…

Міжколгоспна пересварка

Що й казати, веселенько жилося в епоху так званих колективних господарств. А по-простому, по-народному, — колгоспів. Тоді нашу Слободу Шаргородську навпіл поділили. На два колгоспи. На передовий — імені великого діяча В’ячеслава Молотова і відсталий — імені трішки меншого діяча Валеріана Куйбишева. Але сталося не так, як гадалося. Невдовзі колгоспи помінялися місцями. Молотов почав кульгати на обидві, а Куйбишев, навпаки, — зухвало ринувся у перегони.

Ось і почалося. Районним керманичам — головний біль, а сільським дядькам — хронічна пересварка. Зійдуться двоє і чубляться. Дядько із Куйбишева має вищу вагову категорію. Тому атакує впевнено, навально:

— У нас пшениця по 25 на га, а у вас пшик. У нас ферма веерха, а у вас мишачий хвостик. У нас 10 кеге на трудодень, а у вас дуля…

Дядько із Молотова не залишається в боргу і невідкладно кидається у контратаку:

— А в нас баштан, а у вас толока. А в нас малина, а у вас чортова ягода. А в нашому ставку риба, а у вашому жаба…

Дядько із Куйбишева вже незграбно обороняється:

— А в нас погода, а у вас потоп. А в нас тверезі, а у вас п’яндиги. А в нас розумні, а у вас дурила…

І тут дядько із Молотова пускає в хід свій коронний хук:

— А в нас Молотов, а у вас… а у вас… Куйбичий!..

Дядько із Куйбишева захлинається сміхом і зречено здіймає руки:

— Всьо! Здаюся. Твоя взяла…