• Гаряча тема

Культура — це і є держава

Михайло ГУБАШ.

Внаслідок відсутності фінансування під загрозою зникнення опинилася державна культурна інституція — Національний центр Олександра Довженка, у фондах якого зберігаються десятки тисяч унікальних кіноматеріалів.

ВИСТУПАЮЧИ 9 березня на церемонії вручення Національної премії імені Тараса Шевченка, Президент Володимир Зеленський нагадав слова Вінстона Черчилля, коли під час Другої світової війни один із міністрів запропонував збільшити фінансування оборони за рахунок культури.

— На це Вінстон Черчилль відповів: «А за що ми тоді воюємо?». Шановні українці, ми воюємо за нашу державу, за нашу культуру. Бо культура — це і є держава, це і є наш народ, — наголосив В. Зеленський.

Гарно сказав? Гарно! Поцілив, як той казав, у саме яблучко. Ось що значить майстер слова — влучно і по суті. Тож хай живе Культура! На словах. На ділі ж воно навпаки, бо слова Глави держави в цьому разі не відповідають діям. І не тільки в цьому.

Так, хвороба невідповідності слів і дій притаманна не тільки В. Зеленському, а і його попередникам. І не у всіх вистачало мужності публічно це визнати і вибачитись. А як у народі називають тих, хто не виконує своїх обіцянок, у кого на словах одне, а на ділі — зовсім інше? В автора цих рядків навіть рука не піднімається написати, як називають таку людину. Не тому, що боязко, а з поваги до найвищої в країні посади та до тих, хто обирає на неї. Адже за керманича України голосували не росіяни чи американці з європейцями…

Виголошуючи заздоровницю культурі, Президент, вочевидь, не відав, що на момент його спічу одна з далеко не останніх державних культурних інституцій, а саме Національний центр Олександра Довженка, вже понад два місяці не одержав жодної копійки державного фінансування, визначеного йому на 2020 рік. При цьому співробітники Центру весь цей час сиділи без зарплати.

Напевне, Глава держави не знав цього, інакше б посоромився публічно співати славень нашій культурі, за котру, як він стверджував, «ми воюємо». Проте відтоді минуло ще майже три місяці, а ситуація з фінансуванням, точніше, нефінансуванням унікального державного фільмофонду так і не змінилася на краще. Причому на голодному пайку опинився не тільки Центр Олександра Довженка — за словами голови Національної спілки письменників Михайла Сидоржевського, від початку року не отримують державного фінансування всі національні творчі спілки і товариство «Просвіта»! Що це? Недогляд, саботаж чи злочинна недбалість? Отак «ми воюємо за нашу державу, за нашу культуру»?! Вони воюють.

Про критичну ситуацію наприкінці травня повідомив директор Центру Іван Козленко. Він заявив, що йде з посади: «Керувати ліквідацією Національного центру Олександра Довженка, розвитку та становленню міжнародної репутації котрого я присвятив вісім років свого життя, я відмовляюсь».

Треба зауважити, що Центр не перебуває повністю на державній дотації, а й заробляє гроші за рахунок оренди нерухомості та проведення заходів. Ця одна з небагатьох прибуткових державних культурних інституцій навіть кризовий перший квартал 2020 року завершила з прибутком. Але після настання карантину можливість самостійно заробляти гроші зникла. А запасу міцності та власних резервів вистачило лише на п’ять місяців...

За словами керівника Центру, звернення до Міністерства культури і Комітету ВР з питань гуманітарної та інформаційної політики з проханням поновити гарантоване законом бюджетне фінансування інституції (і всієї кіногалузі) результатів не дали. До речі, як зауважила співробітниця Довженко-центру Анна Онуфрієнко, рік роботи Центру дорівнює вартості чотирьох серій «Слуги народу»…

А ми тим часом, як запевняє Президент України, «воюємо за нашу державу, за нашу культуру»…

Ось як хід і наслідки цієї «боротьби» охарактеризував Михайло Сидоржевський: «Національний центр Олександра Довженка — банкрут? Ні, сьогодні банкрут — уся наша національна культура. Дикий абсурд. Але ці хунвейбіни настільки далекі від культури... Вони свідомо, цілеспрямовано нищать українську національну культуру. Вони економлять на культурі, хоча хтось зовсім недавно патетично згадував про Черчилля. Для них культура — «креативні індустрії» і «культурні послуги». Вони нескінченно далекі від нашої національної культури, від нашої історії, наших національних традицій, нашого українського духу, наших українських чеснот. Вони діти гнилих спідлочених часів, коли цінуються не споконвічні чесноти — совість, честь, смиренність, а вміння вкрасти, обдурити, обгидити. Вони виросли на цьому ґрунті, що його культивували з усіх інформаційних дірок, куплених за вкрадені у нас гроші, чужі нам нікчеми.

(На зберіганні в Центрі Довженка знаходиться понад 42 000 одиниць кіноматеріалів (більше 5000 найменувань кінотворів) — художніх, анімаційних, документальних та науково-популярних фільмів здебільшого українського виробництва. Найстаріший фільм, що зберігається у фондах Центру Довженка, — нітратна плівка 1909 року. Найстаріший художній фільм українського радянського виробництва — 1922 року).

Отже, лібрето написане. Стежте за руками. В каламутній воді сьогодення проступає, як кров крізь бинти, до болю знайомий сюжет...»

Висновок, який можна зробити з цієї історії, один: держава має брати на себе відповідальність за культуру. Інакше не залишиться держави.