Дистанційне навчання — виклик суспільству

Олена КОЩЕНКО.

Через епідемію школи закрились аж на два з половиною місяці. Проте учні загалом виявилися не готовими дистанційно здобувати освіту. І не лише тому, що до карантину їх у школі цього не навчили…

_{Півтисячі шкіл без Iнтернету}

ПІСЛЯ останнього дзвоника чиновники від освіти взялися підбивати підсумки навчального року. МОН відзвітувало про «прорив в опануванні учасниками освітнього процесу методик дистанційного навчання». Зокрема, у міністерстві повідомили, що в умовах карантину в школах використовували мережу інтернет-сервісів, були запущені досить прості електронні освітні платформи, онлайн-ресурс «На урок», вчителі користувалися сайтами шкіл, а для зворотного зв’язку з учнями і батьками — комунікативними комп’ютерними програмами. Також із 6 квітня стартувала Всеукраїнська школа онлайн. Утілено проєкт «Технологія навчання учнів початкової школи «Розумники», для якого розроблено 52 електронні освітні ігри…

На словах усе добре. Проте є чимало суттєвих «але». Чи треба казати, що новітні освітні методики передовсім передбачають наявність у всіх учасників навчального процесу вільного доступу до Всесвітньої мережі, а також комп’ютерів і гаджетів? Це навіть не обговорюється, а є аксіомою. Як і те, що опанувати і «обкатати» ці методики свого часу належало б у стінах навчальних закладів.

Однак, за даними МОН, сьогодні в Україні налічується понад 15 тисяч шкіл, серед яких півтисячі (це 3%) досі не під’єднані до Мережі. Як там діти могли опанувати методики дистанційного навчання? Хіба що вчитель колись розповідав «на пальцях». Водночас не секрет, що багатьом педагогам бракує досвіду застосування новітніх технологій.

_{Звідки гроші на комп’ютер?}

ПАНДЕМІЯ COVID-19 ще більше оголила іншу болючу проблему вітчизняної освіти. І вона впирається в соціальну нерівність. Адже для українських дітей держава вже давно не гарантує належної загальної освіти. Доступ до неї зазвичай залежить від розміру статків їхніх батьків.

Зокрема, і дистанційні освітні блага потрібно забезпечити матеріально. Мова про комп’ютери, електронні планшети, смартфони. Далеко не всі батьки сьогодні можуть собі це дозволити. Особливо якщо в сім’ї кілька дітей. Що вже казати про багатодітні родини. За даними дослідження, проведеного компанією «Factum Group», лише 65% опитаних українців узагалі мають удома Інтернет. А соціологи додають, що коли в учнів і є комп’ютерне обладнання та програмне забезпечення, то воно нерідко морально застаріле.

Найдраматичніша картина — у сільській місцевості. Чим у дійсності був той розхвалений чиновниками МОН «прорив в опануванні учасниками освітнього процесу методик дистанційного навчання» у віддалених селах, можна дізнатись із соціальних мереж. Подекуди дітям нерідко доводилось буквально вилазити на дерева або йти з кілометр до залізничного переїзду, аби впіймати хоч слабенький сигнал й одержати чи відправити домашнє завдання. Через це деякі вчителі зранку сідали на велосипед і… самі розвозили дітям домашні завдання та проводили опитування через тин (соціальної дистанції ніхто ж не скасовував). Батьки учнів сільських шкіл розповідають, що вчителі знаходили вихід із ситуації за відсутності Інтернету, телефонуючи кожному і пояснюючи, що робити. Так само діти часто-густо звітували про виконану роботу.

Ось що повідала про свої будні вчителька молодших класів одного з сіл Рівненщини, яка не побажала назватись. «У моєму класі 13 учнів. Дітей набагато більше, ніж гаджетів і комп’ютерів і можливостей узагалі їх мати. Наприклад, у селі є сім’ї, у яких дітей багато, а телефон або комп’ютер лише один, і на ньому вже віддалено працює хтось із батьків. Є такі, де телефон лише у тата, а він цілий день на роботі. Тож діти мусили чекати до пізнього вечора, і лише потім ми могли обмінятись повідомленнями у Viber. У мене в класі є учениця, яка взагалі не має доступу до Інтернету. Вона живе з бабусею, яка раз на два дні мені телефонувала і брала завдання… Тож проводити спільні інтернет-уроки просто не було змоги. Спасибі мамам і татам. Вони пояснювали своїй дитині нову тему…»

_{Випробування для батьків}

БЕЗСУМНІВНО, батьківська підтримка для школярів, насамперед молодших класів, дуже важлива, тому що вони не до кінця можуть дати собі раду. Проте учні середньої та старшої школи наражались під час дистанційного навчання на не менші труднощі, бо їхня шкільна програма дуже складна. Тут самим лише переглянутим відеоуроком Всеукраїнської школи онлайн не обійдешся. Для глибокого розуміння належить додатково «перелопатити» чимало інформаційних джерел. А їх треба знайти, правильно вибрати. І батьки не завжди можуть пояснити нову тему…

До того ж з’ясувалося, що учні середньої та старшої школи пересічно не мають чи не найголовнішої життєвої й освітньої компетентності — вміння самостійно вчитися, шукати й опановувати знання, критично переосмислювати прочитане. Карантин засвідчив, що їм треба, аби хтось тему спершу (і не раз) «розжував», усе показав, ще й у живому спілкуванні. Однак в ідеалі вчитель має дати учневі, старшому за п’ятикласника, тему і посилання на інтернет-ресурс. Далі — відповіді на певні важкі запитання в онлайн спілкуванні. Все. Далі діти здобувають знання самостійно.

У школі цьому не вчили, а оскільки на карантині, як мовиться, під рукою не було вчителів, то їх мусили замінити батьки. І без того втомлені, перетруджені, ще й досить далекі від деяких шкільних предметів. До того ж далеко не всі мами і тата, нехай і найсумлінніші й найтурботливіші, ще й природжені «педагоги Макаренки»... То ж часом у хатах і квартирах заняття виливались у справжнє ходіння по муках для дорослих і дітей — із криками, слізьми і непростими сімейними розбірками з участю всіх членів родини. Врешті-решт через таку ситуацію і брак часу, ресурсів та можливостей або власних знань багато хто з дорослих залишив дітей у спокої на період закриття шкіл.

Міністерство освіти нині завалене скаргами від батьків на недолугу організацію дистанційного шкільного навчання. Тата й мами небезпідставно обурювались, чому основний тягар викладання предметів раптом ліг на їхні плечі. Зрештою, вони трудяться, сплачують податки і хочуть, щоб держава теж виконала перед своїми громадянами конституційний обов’язок — забезпечила їхнім дітям усі умови для дистанційного навчання.

Важко не погодитись із батьками. Адже вони мусять допомагати дітям, виконуючи педагогічну роботу, про яку мало що знають. Бо попри всі освітні реформи живого спілкування з учителем усе ж ніщо не замінить.

_{Iз прицілом у завтра}

ОТЖЕ, з усіх поглядів карантинний освітній дистанційний «млинець», побудований на заняттях із учителем переважно з телефону, у нас вийшов глевким. Під час карантину хтось зі школярів спромігся користуватись онлайн-платформами, дехто обмежився листуванням з учителем-предметником у Viber, Whats­App або Telegram, а решта не мала і такої можливості… Тож навряд чи діти змогли самотужки належним чином опанувати програмні завдання, не всі засвоїли їх однаково. І ці прогалини, найімовірніше, вже у режимі «галопом по Європі» доведеться надолужувати у вересні, коли діти, будемо сподіватися, знову сядуть за парти у стінах своїх навчальних закладів.

Тоді, хочеться вірити, навчання піде веселіше. Адже для дітей стимулом дізнаватися щось нове є, зокрема, дуже важливе почуття приналежності до якоїсь спільноти, взаємодія з людьми. Хоч нові технології дистанційного навчання вже з наступного року, як запевнила чільниця МОН, стануть невід’ємною складовою навчального процесу. Як і курс Нової української школи на здобуття учнями стратегічної освітньої компетентності — вміння самостійно вчитись і набувати знань.

Але не викликає сумнівів одне: своїм громадянам, зокрема сім’ям із дітьми, має підставити плече держава.

А дистанційне навчання, звичайно ж, треба розвивати у вітчизняному освітньому просторі. У світі воно вже давно й успішно застосовується, напрацьовано передові методики для навчальних закладів різних рівнів. Але перед тим, як хвалитись успіхами у справі запровадження «української школи у віддаленому доступі», нашим керманичам освітньої галузі для початку не завадило б поцікавитись, чи всі діти мають технічну можливість до неї приєднатися. Щоб не сталося так, як нині на карантині: замість того, щоб допомогти дітям долучитися до сучасних технологій, ми фактично позбавили їх права на належну освіту, можливо, навіть залишили когось без майбутнього.