Наша пошта

• Шанована в селі людина

Останній із фронтовиків

Віктор ЗЕЛЕНЮК.

Вінницька область.

Фото автора.

Серед одинадцяти учасників Другої світової війни, які проживають сьогодні в Мурованокуриловецькому районі, Микола Якович Сулима чи не найстарший — йому йде дев’яносто шостий рік. Має ваду слуху, але ще чіпко стоїть на ногах під вітрами часу і пам’ятає майже все зі свого далекого фронтового минулого.

ПРО ТЕ, як воював мінометник моторизованого батальйону автоматників 44-ї танкової Бердичівської Червонопрапорної ордена Богдана Хмельницького бригади Микола Сулима, свідчать його бойові нагороди — ордени Червоної зірки, Слави ІІІ ступеня і медаль «За відвагу». Він єдиний із кількох десятків односельців, які повернулися з війни, удостоєний за мужність і звитягу таких високих відзнак солдатської доблесті. І це, завважте, за рік військової служби.

— Мені не було й двадцяти, як мобілізували на фронт, — згадує ветеран. — Якраз на Благовіщення у Копайгородському райвійськкоматі зібрали нас, групу молодих хлопців, і пішим ходом відправили у Жмеринку на залізничну станцію. Через місяць призвали і мого тата, якому тоді вже було сорок чотири. Ми з ним на фронті не зустрічались, але Бог змилувався, і вже вдома після перемоги обійнялися. Ще йшла війна, а його комісували через важке поранення руки, мені ж випало добивати нацистів у Берліні. Щоправда, автографа на рейхстазі не залишив, бо 26 квітня, під час чергової атаки ворога, ворожа куля прошила мене наскрізь, зачепивши легені.

Бійця, що стікав кров’ю, підібрали санітари. З таким пораненням на передовій не лікували, тому військовий хірург розпорядився відправити його в тиловий госпіталь, що розташовувався на визволеній польсь­кій території.

— Як сьогодні пам’ятаю: привезли мене на аеродром, а там повно таких скалічених, як я, вантажили в літак. Коли дійшла черга до мене, пілот крикнув: «А ну вставай, тут тобі не казарма, у мене лежачих місць нема!». А я не те що слова сказати — дихати не можу. Ледь на пальцях пояснив, що пробиті груди. Довелося ще пів дня чекати наступного рейсу. Після шести місяців мене списали і відправили доліковуватися вдома.

А які тоді були в батьків статки? Голод, розруха, лише корова рятувала сім’ю. Трохи оклигавши після поранення, знову попросивсь у військкоматі в армію, де зважили, мабуть, на мої нагороди і довго не тягнули з відправленням. Так я опинивсь у піхотному полку, що дислокувався в Калінінградській області. Пройшов тримісячні прискорені курси і зайняв посаду помкомвзводу.

Служба йшла нормально, та ностальгія за рідними точила душу, я ж у батьків був одинаком. Витерпів два роки і написав рапорт на звільнення. У рідному селі пішов на роботу в колгосп, потім голова призначив завклубом, а затим відпустив на навчання у Вінницьку фельдшерсько-акушерську школу. Дістав призначення завідуючим ФАПом у рідні Степанки, де пропрацював сорок років. Там познайомився з молодою акушеркою Ніною, яка згодом стала мені дружиною. Ми з нею в парі вже шіст­десят п’ять років.