• Про те, що болить

Весна тривоги нашої

Микола ГАВРИЛЕНКО,

директор СВК
«Дніпрові хвилі».

Запорізький район

Запорізької області.

Я часто виходжу на світанку в поле, аби зачерпнути з його чистоти й свіжості наснаги для дня, який розпочинається. Тут бодай на часинку можна струсити тривоги й сумніви, що огортають душу. Кажу собі: «Ти із цим полем, з людьми на цій землі вже 35 років, ти бачив усілякі суспільні потрясіння і виверти системи, пам’ятаєш падіння й піднесення. Тому не маєш права пускати в душу зневіру. Нинішню складну високосну весну треба використати задля творення з добрими думками, в ім’я урожаю».

І ПОЛЕ наше зеленіє, всупереч приморозкам, аномальному бездощів’ю. Хоча прикро й боляче дивитися на посіви озимого ячменю. Ми ходимо біля нього, як батьки біля хворого маляти, коли раз по раз схиляєшся над ним із надією, що одужує.

Ячмінь виходив із зимування особливо важко. За місяць поля накрило чотирма хвилями приморозків, починаючи з мінус 8 до мінус 2 градусів. І це на сухий ґрунт з мінімальним запасом вологи! Ми як могли рятували посіви. Прикро, що найрозвиненіші рослинки найдужче постраждали у фазі раннього розвитку, і подекуди може трапитись навіть відмирання колосу. Така ситуація не лише у нас, іще гірша вона, наприклад, в одеситів. Дивишся на їхні поля й співчуваєш горю людському, адже стільки змарновано праці, знищено сподівань. Тож цього року види на врожай кепські — на речі слід дивитися реально.

За іншого, турботливого, ставлення держави до аграріїв годилося б мати від неї підтримку в таких, прямо скажемо, катастрофічних умовах, особливо на півдні. Проте це не про нас — десь із дев’яностих хлібороби в держави у пасинках, і ставлення до селян споживацьке. «Казав пан, кожух дам, та слово його тепле»… Тож звикли покладатися тільки на власні сили, досвід та інтуїцію. Ця посівна обійшлася нам дорого, але ми зуміли раніше закупити насіння, гербіциди, вибрали період, коли солярка подешевшала... Словом, прагнемо, де можна, зекономити. І, звісно, в поті чола трудимось.

Що у полі зараз? Робота і ще раз робота. Ситуація змушує на марші обирати технології обробітку землі, коли не можна дозволяти собі розкіш розтягувати комплекс робіт, тому максимально його ущільнюємо. Працювати доводиться в суворих карантинних умовах. Це ще один серйозний виклик нинішньої весни. Ми перейшли на цілковито безконтактний режим роботи, кожен виконує її віддалено один від одного, механізатори забезпечені необхідними засобами захисту. Все спілкування — лише в телефонному режимі. Постійно нагадуємо працівникам про те, щоб дотримувалися карантинних норм не тільки на роботі, а й у побуті, наводимо приклади, коли нехлюйство однієї людини може, не приведи Господи, завдати лиха загалу.

Принагідно хочу адресувати найкращі слова подяки своєму колективові, кожному, хто совісно трудиться, не шкодує зусиль, аби гарним вийшов сукупний результат праці. Такими людьми, їхнім відповідальним ставленням до обов’язків славне наше господарство, а також уся Україна.

Однак прикро, що людина праці, яка годує країну, є її золотим фондом, нині на задвірках. Її думку не враховують, коли ухвалюють історичні рішення, коли у високих кабінетах деруть пельку (даруйте!) не за інтереси населення, яке зубожіє на очах, а за власні кишені, тіньові оборудки, навіть злочинні схеми. З цього приводу не можу не згадати, як нас ошукав один із банків. Наші чесно зароблені два мільйони гривень, які мали б прислужитися для розвитку господарства, були безсоромно вкрадені й, вочевидь, осіли в кишенях і без того вельми заможних людей. І таких прикладів доволі. А ми все ставимо риторичні запитання — чому пересічний люд так тяжко живе і доки Україна буде плентатися в жебраках із простягнутою по позику рукою...

Тим часом селянина вирішили добити оборудками з продажем землі. Мені це так болить, що без сльози на цю тему взагалі говорити не можу. Пригадуєте ваучери, які містянам дали у результаті приватизації промислових підприємств? І те, як вони стали нікчемними папірцями, а мільйони людей — відверто ошуканими. Ні унікальних заводів, ні грошей. Саме розчарування. Така, як не більша, катастрофа чекає на нас із продажем землі. Тепер, коли ринкові відносини вже сягнули такого рівня, що можна купити все — від олівця до атомної бомби, я вважаю, є такі скарби, які за жодних умов не можуть бути продані ні за які гроші. Читайте Шевченка, люди добрі, вчіться самоповаги, гордості за землю батьків, прадідів, не ганьбіть наш рід український!

Дивлюсь на своє село, людей, із якими пройшов і хороші, й скрутні часи. Вже зіп’ялося на ноги нове покоління, яке відчуло смак господарювання, вільної праці на своїй землі. Люди почали отримувати платню, розвивати господарство, вчити дітей, а сьогодні це недешево. У нас чудова школа, будинок культури, де лунає спів сільського хору. І раптом по оцьому, коли ледь розвиднілося, сьогоденню вдарила, наче гігантським молотом, така вбивча земельна реформа. Це знущання над селом у чистому вигляді. Адже переважна більшість, вісімдесят відсотків селян, проти продажу землі. «За» лише ті, хто давно відірвався пуповиною, мешкає у місті, родичі померли, натомість обсідають проблеми, вирішення яких нагально потребує грошей. Бачу, як із сусіднього району іншої області ласо позирають грошовиті дядьки з агрохолдингу, раз у раз там змінюють господарів, бо хіба їм до потреб людей, які тут вросли корінням з діда-прадіда… Вони чекають своєї урочої години. Та чи буде з ними щасливою ця земля, велике питання!

…Стрімко набирає розбігу травень. Такі погожі дні, квітують і обтяжуються зав’яззю сади. Невдовзі відійде, відчепиться від нас вірус із «короною», дихнемо вільніше. От якби ще всі гуртом подолали вірус бездуховності, зневажливого ставлення до найсвятішого багатства, що дісталось у спадок як недоторканний скарб! Сподіватимемося на краще. Сільській людині завжди був притаманний оптимістичний, розсудливий погляд у прийдешнє. З тим і житимемо.