Наша пошта

• Невигадана історія

Світлі спалахи пам’яті

Володимир МОШУРА.

м. Решетилівка

Полтавської області.

СПОГАД із далекого дитинства. Погодувавши і напоївши зранку корову, наносивши з криниці свіжої води, нарубавши сухого хмизу для розпалювання печі, я продовжив читати книжку. Поринувши в оповідь, не помітив, як до нашої хати зайшов мій друг-п’ятикласник Вася Циганок. Звернув увагу на хлопця лише тоді, коли почув його тихе схлипування. В руках він тримав стару ганчірку, в якій ледь ворушилися двоє маленьких кошенят. «Бабуся сказала, — почав розповідати хлопчина, — якщо я їх кудись не подіну, вона мене вижене з хати і поселить у сараї...»

Вася зі своїм молодшим братом — круглі сироти. Їхній батько загинув на війні при форсуванні Дніпра, а мати померла півроку тому від правця. Опікунство над дітьми взяли далекі ще не старі родичі: дід Іван — відомий у селі швець, добра і порядна, але слабовольна людина, і його дружина — амбітна, властолюбна і сварлива жінка, яку односельці називали не інакше як Устимівна. З першого дня спільного проживання вона встановила суворий режим поведінки. Нерідко хлопці виконували непосильну для свого віку роботу: носили в мішку по пуду зерна до млина, який стояв на горі. Нас матері по-розумному жаліли, хоч і ми багато працювали, а малих Циганків не жалів ніхто.

Оцінивши ситуацію, я запропонував розгубленому Васі в буквальному розумінні слова сплавити кошенят за повеневою водою, яка затопила луки і левади. У сінях своєї хати я взяв два дерев’яні постоли, якими вже ніхто не користувався. Який ще кращий човник можна відшукати для малих мандрівників? Васі сподобалась ідея. У дворі нас чекала триколірна кішка Найда — мати маленьких створінь. Вона бігла і жалібно нявчала. Ув’язався за нами і мій улюбленець — песик Руслан, який до того дрімав біля будки.

Стежки скрізь були добре протоптані, й ми добралися до умовного берега в леваді без проблем. Зупинилися біля високої верби. Я взяв імпровізований човник із кошенятами, підійшов до води і поставив його на поверхню, спрямовуючи туди, де помітніша течія. Човник пливе, Вася плаче, Найда бігає вздовж берега і голосно нявчить, а розгублений Руслан не знає, що робити: то гляне на мене, то на мого товариша, підбіжить то до одного, то до іншого. І я прийняв нове рішення — зняти нещасних новонароджених з «рейсу». Скинув із себе гумові чоботи, закотив холоші, підійшов до води і тут... Що б ви думали? Руслан розгадав мій задум і першим кинувсь у холодну купіль. Швидко схопив зубами човника й акуратно виніс його з кошенятами на сухе місце під вербою. «Зробимо інакше, — сказав я Васі. — Підемо у наш двір і прилаштуємо кошенят у собачій будці». Сказано — зроблено. Кішка залізла до малих, а пес, одержавши за свій подвиг шматочок хліба, задоволено плигнув на призьбу, щоби погрітися на сонці. Вася подякував за допомогу, ніжно погладив мого песика по голові й неохоче поплентався додому.

...До літа кошенята підросли, і ми роздали їх добрим людям. Найда поселилась у нашій клуні, а Руслан повернувся до своєї будки і продовжив виконання щоденних обов’язків: виганяв із подвір’я чужих курей, гавкав на корів, які так і намірялися забрести в город, попереджав про прихід незнайомих людей.

Після семирічки Василь поїхав у місто. Здобув фах майстра з газифікації квартир та індивідуальних будинків у фабрично-заводському училищі. Газифікував і рідне село. У дорослому житті ми з ним зустрічалися кілька разів. Згадували дитинство і героїчного чотирилапого друга темно-рудої масті.