Весела світлиця

Господар «Веселої світлиці» Юрій ІЩЕНКО.

• Згадаймо Майстра

Любіть, дітки, Україну!

Іван СОЧИВЕЦЬ.

— Добре, що впіймала тебе, Іванку. Сядь! Поговорити треба.

— Мамо, знов те саме будете втовкмачувати. Я знаю.

— Те, але не те. Май терпіння. Мати на погане не наставлятиме. Тільки на добре.

— Ми вже все зрозуміли, мамо. Я і Марійка.

— Все, та не все. У мене, дітки, душа болить, що ви їдете в чужі краї. Хоч і по науку. Та що поробиш, коли в Україні нашій поки що таке твориться. Слово рідне не завжди почуєш. Їдьте, пташенята, вчіться. Людьми станете. Та глядіть!..

— Що глядіти, мамо?

— Неньки своєї не забувайте, України нашої. Ти ж, Іванку, старшенький, то й за Марійкою наглядай. Будь їй батьком.

— Не турбуйтеся, мамо, все буде гаразд.

— Гаразд то воно гаразд, але душа болить, що на чужину їдете. За кордон. А там же все не так, як у нас. І мова, і звичаї, і спосіб життя. Головне, дітки, любіть Україну!

— Як же її любити, мамо?

— Боже ти мій! Не цурайтеся свого, як ото Тарас навчав. І цю вишиванку не забудь. Стидатимешся вдягати, то хоч коли там із чемодана вийми, подивись і пригорни до себе. І сала не цурайтесь, як предки наші не цурались. І вареників із сиром та вишнями.

— А як там цього в кав’ярнях і ресторанах не буде?

— Таж там знайомі наші є. Приятелі. З діаспори. Вони ж українці. Запросять, пригостять. Тільки не відмовляйтесь, як коли щось наше, національне, подаватимуть. Гріх губу копилити. Дякуйте чемно.

— Ви вже це казали, мамо.

— Ще й ще казатиму. І повторюватиму: «Любіть Україну! Вона ж тепер вільна, незалежна. Ви її діти. Вам за неї вболівати». І ще таке. З іменами своїми притримуйтесь. Бо, знаю, перехрестять тебе на Джона, а Марійку на Мері. А ви Іванком та Марійкою тримайтесь між собою. І з мовою...

— А з мовою що, мамо?

— Щоб не забули. Не буде з ким, то між собою по-нашому розмовляйте. Рідну мову гріх забувати. Повернетесь — доведеться ж говорити українською. Англійська у нас поки що не йде.

— А як не повернемось? А як батько нас там назавжди влаштує?

— Хай так. Дав би Бог. А в гості ж приїжджатимете до нас, то як розмовлятимете? Не будете ж родичів і земляків іноземною мовою відлякувати.

— Ну хіба в гості.

— Ти батька згадав, Іванку. Це добре. Ти ж розумієш, хто він у нас?

— Та знаю. Державний діяч.

— Так ви там будьте гідні свого тата!

— Мамо! Я можу йти?

— Йди, синку, гуляй до від’їзду на чужину. Милуйся рідним краєм. Бо скоро прощання. Любіть, дітки, свою Україну. Вона наша ненька.

Мерсі

— Ну, провів цього Курдибайла?

— Провів.

— Далеко?

— Та до самих Стецюків. Він туди в гості пішов.

— Що ти про нього скажеш, Сергію?

— Нормально. Трохи пихатий, але ж він, скільки його пам’ятаю, зазнайкуватим був.

— Задер носа, що кочергою не дістати.

— Що ти, Любонько, хочеш. Розбагатів, уже має якусь там точку торговельну в місті. Не то буфет, не то крамничку.

— А чого він такий незадоволений? Я ж йому й котлетки, і холодець, і вареники. А він, випивши й закусивши, виліз із-за столу та й бух оте: «Мерсі!».

— То він так, Любонько, подякував нам. На закордонний манер.

— Яка ж то, Сергію, подяка? Є в нас «спасибі» чи ще якесь пристойне слово. А то — «мерсі».

— Це, Любонько, теж подяка. По-французькому. Він недавно в Парижі побував. От і показує, що вже у той чужий світ пнеться.

— А я так, Сергію, розумію: нагодували тебе у Франції жабами, кажи їм оте «мерсі». А я тебе вгостила котлетами, холодцем, варениками, то кажи мені «спасибі». Як у людей статечних заведено. Бо по яких би заграницях не їздив, а як був, так і залишився Курдибайлом.