Вербиченька

Cторінку підготувала Устина ГРЕЧАНЮК.

• Невигадана історія

Троє на зупинці

Ганна БОЙЧУК.

Запорізька область.

Віднедавна Дмитро щоранку бачив їх на зупинці маршрутки. Хлоп’я років шести тулилося до тендітної жінки, а вона обіймала дитину й затуляла від вітру і світу. Спершу чоловік звернув увагу на малого — відколи не стало синочка, ось уже два роки він усе придивлявся до дітей такого ж віку, яким би мав бути Віталька. Як вони ходять, у що вбрані.

ЧУЖІ діти підростають, а синок залишився назавжди малим кирпатим сонечком, яке припинило світити тієї жахливої миті, коли на їхню автівку, якою поверталися з моря, навернувся КамАЗ. Леся загинула миттєво, а сина недовезли до лікарні… Так ураз обірвалася і його, Дмитра, щаслива історія, де було так багато тепла, надій і світла. Довгий період реабілітації, судова тяганина. Лікарі, як могли, збирали докупи кістки й лікували рани, водій, який напідпитку кермував КамАЗом, відремонтував автівку. Але ніхто не в змозі був вдихнути в Дмитрову душу жодної краплини живильної надії. Минуло майже два роки, життя звелося до автоматизму — дім, робота, туди й назад — громадським транспортом: за кермо сідав лише, коли доводилося виїздити в заміський будинок. Дача, розлогий красивий дім на березі Дніпра, улюблене місце родини і друзів, стояла сиротою — тут жили і боліли спогади…

…Ці двоє на зупинці стали якоюсь невід’ємною частиною Дмитрових ранків. Вони приходили в один і той же час, і він почав вгадувати: їдуть, радше. не в садок, хлопчик старший, і не до школи — надто худенький у малого рюкзачок. Нічого не вгадувалося й про жінку, напевне, поспішає на роботу, прилаштувавши десь малого. Тендітна, аж світиться, в очах затаєний смуток. Дмитро, побачивши їх уранці, відчував давно забутий спокій, тому, не зустрівши «своїх» якогось дня, навіть пропустив кілька маршруток. А коли не прийшли й наступного, і ще кількох, до серця підкотилася якась бентега — так звикають до чогось близького й сумують, втрачаючи.

А далі була відпустка, подався в іншу область до батьків, а повернувшись, одного ранку побачив на зупинці знайому постать — жінка була сама з великою сумкою. «Не подумайте поганого, але я завжди бачив вас із хлопчиком», — поспішив запитати, поки не підійшов автобус. «Це мій синок Іванко, — відказала, здивовано глянувши на незнайомця. — Він у лікарні». Великі й без того сумні очі наповнились слізьми. Історія, яку розповіла Олена, була невесела. Іванко мав вроджену ваду серця, лікарі сподівалися, що з часом юний організм упорається без операції, та тепер їхній вердикт був суворий — чим швидше, тим краще. Поки дитина була в лікарні, Олена збирала по друзях гроші, статки були мізерні, а виховувала сина сама.

Той день для Дмитра видався нескінченно довгим. Після роботи домовилися зустрітися з Петром, найкращим другом студентських літ. Розмову почав не здалеку, а руба: «Тобі моя дача подобалася, казав. А не хочеш її купити?». Далі — про маленького хлопчика, життя якого висить на волосині, його юну маму, яку хочеться захистити від вітру. Й без слів — про власну потребу зробити щось хороше, начебто для свого Вітальки…

Гроші Петро привіз увечері, а вранці Дмитро чекав на зупинці Олену.

…Забирати Іванка з лікарні поїхали вдвох. Після операції малий уже мріяв про футбол, і Дмитро пообіцяв, що навесні він тренуватиметься у справжній формі воротаря на стадіоні, куди рукою подати, його видно з їхнього вікна…