Вербиченька

Cторінку підготувала Устина ГРЕЧАНЮК.

• Сповідь

Не можу себе зрозуміти

Іванна С.

Рівненська область.

Здрастуй, «Вербиченько»! Дуже люблю тебе читати. В одному з твоїх випусків почитала лист Лідії С. із Кіровоградщини, в якому вона розповіла, як тричі намагалася облаштувати сімейне гніздо, але марно… Запали мені в душу такі рядки: «Коли людині не пощастить, то всі зусилля зарадити собі марні. А оті високі слова, що за щастя треба боротись, здаються такими зайвими...» Вони спонукали мене розповісти свою історію.

ХЛОПЕЦЬ, з яким я дружила, пішов в армію. Я його чекала, навіть говорити ні з ким із парубків не дозволяла собі. Нарешті він повернувся. І одразу повідомив, що… знову їде туди, де служив, — влаштувався там у будівельну бригаду. Запропонував мені поїхати із ним, жити в гуртожитку. Я була неприємно вражена, що він не пропонує розписатися. Можливо, і переступила б через це, але моя мама перенесла складну операцію, була дуже слабка. Я не могла залишити її саму. Сказала про це Віктору, попросила його почекати. Але він зробив по-своєму. А через півроку приїхав у село з дружиною. Коли мене не було вдома, зайшов до мами і сказав, що розлучилися ми через мене, бо я, мовляв, не захотіла їхати до нього. Чи любив він? Не знаю. Я — любила. Минали роки. А я все про нього думала. Згодом дізналася, що Віктор почав дуже пити, п’яним потрапив у аварію і загинув…

Я тяжко це пережила. Мені ніхто не подобався. Всі, хто хотів познайомитися зі мною ближче, дратували. Кілька років тому поїхала на заробітки до Польщі. Зустріла там хлопця, котрий мені сподобався. Скромний, ненав’язливий. Відтанула моя душа. Кохання? Не знаю. Думала, згодом поєднаємо свої долі. Та через мамину хворобу мені довелося раніше, ніж мав закінчитися контракт, повернутися в своє село. Поїхала додому. І що ж? Десь із місяць спілкувались із ним через Інтернет. А потім він зник. Як мені розказали, знайшов собі іншу пару.

Після цього я припинила вірити чоловікам. Нікуди не ходила і не ходжу. А роки йдуть. І коли ти сидиш удома, які можуть бути знайомства? З тих, кого знаю і хто хотів би поєднати свою долю з моєю, нікого мені не треба. Не лежить в мене душа до них, хоча є серед них гарні порядні люди. Але ж хочеться, щоб ні дотик, ні слово не дратували...

Не можу себе зрозуміти. Щоб зовсім було мені байдуже до того, що я сама, то ні. Подивлюся: йде жінка, поруч неї — чоловік. Думаю: чи я гірша за неї? Ні. Вона, мабуть, щаслива. А я?

До 30 не було тривожно. А зараз — думки, думки... Для кого живу? Чи варто жити? Маю маму стареньку, доглядаю її, а мене доглянути буде нікому.

Найважче, коли люди (здебільшого жінки) дорікають мені моєю ж самотністю. Доводилося чути й відверті кепкування із цього приводу. Робити зло іншому стало для декого втіхою. Я ненавиджу грубощі. І це знають. Не терплю балаканини про ліжко, секс. Один письменник про стосунки двох писав: «Це свята таїна двох». Я так само думаю. А у нас на роботі розмови такі: той із тою переспав, той щовечора з іншою... І розмови такі ведуть різні за віком жінки. Молоді й ті, що їм у бабусі годяться. Це гидко. Люди втрачають елементарні людські якості...

Хто ж я? Чудне запитання. Просто не вписуюсь у сучасну компанію. В компанію сучасних, даруйте, баб. Саме баб, бо жінки в моєму розумінні — це ніжність, благородство, чуйність, увага до інших. Усе гарне і добре йде від жінки, а від баб — ні.

Не розумію, що сталося з людьми. Пам’ятаю, років 25 тому, коли прийшла на роботу вперше (тепер мені вже 34), стався такий випадок. Заходжу я в кімнату, а один чоловік, чую, сердито вилаявся. Оглянувся, побачив мене і сказав: «Вибач. Думав, що сам у кімнаті…» Чи є тепер такі чоловіки?

Кажуть, коли поділишся з кимось тим, що тобі болить, легшає. От я й поділилася. Почитає хтось цю сповідь, і сподіваюся, — зрозуміє мене...