• Далеке-близьке

Загублені герої

Віктор ЗЕЛЕНЮК.

Вінницька область.

В армії, на флоті, в партизанських загонах і рухах опору воювало близько 10 млн українців. Станом на середину 1944 р. в Червоній армії їх було 33,93%. На всіх українських фронтах українці становили понад 50% бойового складу (1-му Українському — до 80%). Понад 2,5 млн. наших співвітчизників нагороджені орденами і медалями. 2072 були удостоєні звання Героя Радянського Союзу, 32 стали двічі Героями.

ЇХ БУЛО тільки двоє, фронтовиків Другої світової війни, уродженців Вінницької області, нагороджених чотирма медалями «За відвагу». Так принаймні стверджує історик і краєзнавець, професор Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського Сергій Гальчак.

У своїй книзі «Ступені мудрості» він, зокрема, пише: «Під час війни, коли героїзм захисників Вітчизни набув масового вияву, її (медалі) удостоїлися понад чотири мільйони чоловік, і серед них — чимало вінничан. Багато з них нагороджені нею двічі, тричі, а Лука Антонович Мороз із села Плоске Мурованокуриловецького району і Кирило Архипович Січко із села Яришів Могилів-Подільського — чотири рази, що умовно прирівнювалося до звання Героя Радянського Союзу.

Переконаний, що подвиги героїв, яким би роком датовані вони не були, є сьогоднішніми. Часові не підвладні діяння тих, хто у смертельних битвах із ворогом здобув Велику Перемогу в роки Другої світової війни. Їхній подвиг зафіксовано документально, і ніяких сумнів не може бути…»

На жаль, останнє твердження науковця не є безперечним. Про це свідчать післявоєнні долі Луки Мороза і Кирила Січка. Де вони проживали, чим займалися, і чи пам’ятають про них земляки? Я намагався знайти відповіді на ці запитання.

У телефонній розмові з головою громади села Плоске Іваном Шевчуком з’ясувалося, що у них мешкає дочка Луки Мороза Марія Кізян, а про фронтове минуле односельця йому нічого не відомо.

Те ж саме, на превеликий жаль, сказала вже при зустрічі й Марія Луківна. «Я з’явилася на світ у листопаді 1937-го, був у мене і рідний молодший брат Василь, 1942-го року народження. Пам’ятаю, як тато прийшов із війни у шинелі, пілотці, кирзових чоботах і купою медалей на гімнастерці. Брав мене на руки, і я гралася «тими залізячками». Його нагороди лежали у шкатулці, і дуже рідко він чіпляв їх до нового піджака. Не любив, мабуть, хизуватися перед людьми і ніколи не розповідав про те, як і де воював. Одне знаю, що тато мав тяжке поранення в ліве плече і часто страждав від ниючого болю…

Все життя після війни він пропрацював їздовим у колгоспі. Возив підводою солярку з Котюжан у тракторну бригаду, молоко з Плоского в Лучинчик на молочарню. У нього були найкращі в селі коні, він дуже дбав про них і доглядав. Умів гарно співати, безплатно допомагав односельцям. За ним стояла черга в конторі, щоб «виписати Лукашика на оранку городів», бо після його роботи дуже добре родило… Для мене зараз дивина, що мій тато прирівнювався до Героя Радянського Союзу. Знали б ми про це раніше, можливо, й життя його було б інше і наше стало б кращим. Та що зробиш, поїзд уже рушив — не наздоженеш...»

Своє воєнне минуле Лука Мороз забрав із собою у вічність. У тій таємниці — вся загадка його нагород. У книзі «Переможці», 5 том, Вінниця. 2011, (стор.161), читаємо: «Мороз Лука Антонович, 1913 р.н. українець, колгоспник. Учасник бойових дій ВВВ 03.1944 — 05.1945 рр., 25 сп, 15 гв. сп. Сержант. Медалі «За відвагу» (чотири), «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.). Помер 08. 07. 1982 р.». Але у сім’ї Марії Луківни не збереглося ні військового квитка, ні посвідчень, ані самих медалей батька. Жінка каже, що спочатку ними гралася вона з братом, її дочка Галина, а потім й онуки Андрій і Дмитрик…

— Ніхто тоді не знав ціни тим нагородам, ми були раді, що тато прийшов з війни живий, і цим все сказано. Якщо прикинути, що його все-таки призвали в армію після визволення в березні 1944-го, то виходить, що за рік і три місяці служби він здійснив чотири особисті подвиги, за які дали медалі «За відвагу»…

— Продовжуючи цю думку, можна лише здогадуватися, що сержант Мороз перебував у діючій армії в спеціальному підрозділі (штрафбаті), де казали: краще груди в орденах, ніж голова в кущах, — висловив свою думку Сергій Гальчак. — І те, що він вижив, — Божий оберіг витав над ним. До таких бійців було особливе ставлення — їх в першу чергу направляли на найнебезпечніші місця під час виконання бойових операцій… Зняти таємницю секретності можуть лише в центральному архіві міноборони Росії, але туди дорога сьогодні заказана. Свого часу я сім разів працював там над документами, досліджуючи нагородні листи повних кавалерів ордена Слави, уродженців області і тих, хто пов’язав із нею свою долю.

Я не бачив і не читав нагородні представлення на Луку Мороза і Кирила Січка, але вивчав архівні матеріали військових комісаріатів і органів виконавчої влади радянського періоду, базові дані багатотомних меморіальних видань «Переможці. Книга пам’яті України. Вінницька область» і «Книга пам’яті. Україна. Вінницька область».

Жодних підтверджувальних фактів нагородження чотирма медалями «За відвагу» Кирила Січка не вдалося знайти і в Яришеві. Але, за словами сільського голови Ніни Гнатюк, її свекор Григорій Іванович Гнатюк свого часу розповідав, що Січко мав багато нагород. Про свої бойові подвиги не хвалився, і ніколи його не запрошували в школу на зустрічі з молоддю.

— Кирило Архипович до останньої хвилини життя трудився лісником колгоспного лісу, — каже Ніна Анатоліївна. — Він заліснював лисі горби над селом саджанцями дубів, ялини, сосни, горобини і дуже хотів увічнитися в пам’яті земляків назвою урочища на честь свого імені — Кирилівка. Прожив 78 років і невизнаним героєм відійшов за межу вічності, хоча у книзі «Переможці» тільки тепер ми побачили такі рядки: «Січко Кирило Архипович, 1912 р.н., українець. Учасник бойових дій ВВВ 06.1941-1945., 1039 сп. Мол. сержант. Орден Слави ІІІ ст., медалі «За відвагу» (чотири), «За бойові заслуги», «За взяття Відня», «За взяття Будапешта», «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.».

Ставлячи поки що крапку в цих заплутаних життєвих історіях, треба сподіватися, що вони відновляться, якщо на публікацію відгукнуться ті, хто, можливо, щось чув або знає про подвиги цих двох героїв Другої світової.